Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

З подовженого дня мене забирали поперемінно він і вона. Відстань до школи складала шість зупинок автобусом, а тоді п’ять хвилин пішки. Здебільшого по мене приходила мати. Його не цікавило, як я вчуся, він ні про що не розпитував — ні її, ні вчителів, ні мене, ніколи не пропонував підтримки. Не знаю, наскільки ставлення моєї матері до нього залежало від того, щоб зі мною нічого не сталося, але щось у цьому було, і це його особливо дратувало. Щоб не заплакати, я закусувала губу.

Він прозивав мене, дозволяв собі дошкульні випади, а мені на гадку не наверталося, що можна комусь розповісти і тоді тремтітиму не я, а він. Він здобував наді мною злу й демонічну владу дорослого над дитиною. Я більше і більше заплутувалася, тоді як він зловтішався з моєї безпорадності. Граючи на подвірʼї в типові дівчачі забави, я забувала про нього, маму і дім.

Одного разу він прийшов по мене раніше, ніж мене звично забирали.

— Хочеш морозива? — запитав він, коли ми вийшли зі школи.

Він роззирнувся, приміряючи шлях.

— В тебе немає грошей! — вигукнула я, щоб допекти йому.

Він постійно нарікав, хоча, як і мама, отримував зарплату. Мама за все розраховувалася зі свого гаманця — за електрику, газ, хліб.

— Грошей? — зареготав він. — Кажеш, грошей?

Сягнувши в кишеню, він помахав перед моїм носом тугим гаманцем, відтак окинув мене переможно-зневажливим поглядом:

— Що тепер?

Він вкусив себе за язик, стримавши ладне вихопитися з нього «нікчемо».

Я мовчала.

— То хочеш? — перепитав.

Я кивнула.

Своє морозиво він миттєво ум’яв і чекав, поки я доїм мою порцію.

— Бачиш, я зовсім не страшний.

Ні, він не був страшний — я цього ніколи не казала. Я просто не терпіла його. Щось гидке було в ньому.

Того вечора мама затрималася на роботі. Першим її запитанням було: «Як Надійка?». Він сказав, що я сплю. «З нею все гаразд?» — мати мовби щось відчула. «Її заболів живіт, і вона лягла раніше. Домашні завдання ми виконали», — збрехав вітчим.

Мама погладила моє волосся і, поправивши ковдру, обережно зачинила позаду себе двері. Уткнувшись лицем у мокру від сліз подушку, я вдавала, що сплю.

У дванадцять років я дізналася, що він робить з моєю матір’ю те саме, що зі мною. Я припадала до стіни, що розділяла наші кімнати, і, сповнена розпачу, слухала, сам на сам з моїми розчавленими почуттями. В мені прокинулась жінка.

Я збагнула, що вони займалися цим і раніше — ще до того, як він зробив це вперше зі мною. «Якщо комусь розкажеш, тебе запроторять до в’язниці». Від тону, яким він сказав це, мене скував панічний страх. Я не сумнівалася, що так і буде.

Так ми з матірʼю мали коханця, одного на двох. Відколи я зробила це відкриття, вона стала моїм запеклим ворогом. Незнайомець був не таким тупим, щоб нічого не зауважити. Він почав потурати мені, чим я користалася, щоб якнайдовше відтягнути його усамітнення з матір’ю. Моя мама раділа такій переміні між ним і мною. Нещасна, наївна, довірлива жінка. Якщо вона й заслуговувала зневаги, то за свою безмежну сліпоту.

До корисливості, викликаної побоюванням, що я проговорюся, в незнайомця додалося щось подібне до почуттів, які спалахують у чоловіка до жінки.

Мій вітчим був моїм першим коханцем. Він не подобався мені, і згодом, коли я згадувала, викликав у мене суперечливі почуття — сум’яття, огиди й жалю.

Поступово я звикла до наших стосунків і вважала, що це нормально, ні з ким з цього приводу не ділячись.

З подругами я приятелювала не так, як раніше; я вже не була однією з них, і те, як вони пліткували про хлопців, наших однолітків, здавалося мені дитинячістю, викликаючи непоясненний щем, що примушував усамітнюватися і плакати. Ніхто на світі не здогадувався, що відбувалось зі мною, так само як ми з мамою не мали уявлення про його попереднє життя.

Відкриття, впавши, мов сніг на голову, зробило нас з мамою знову на якийсь час спільниками, ми опинилися в одному човні, який невблаганно опускався на дно, проте це не змінило мого ставлення до матері: сама винна, тієї миті я нітрохи не шкодувала її. Від обох попередніх шлюбів у нього було троє дітей, якими він не опікувався. Живучи з мамою, він навіть не розлучився.

Мамі він закрутив голову байками про нещасливе кохання. Він умів розжалоблювати таких, як вона, чия довірливість не знала меж. Досить було поглянути на нього, щоб збагнути, що це за тип.

Одного дня вона звернулась до мене:

— Я хочу поговорити з тобою.

Я здогадувалась, що вона скаже.

— Він не твій батько.

Вони познайомились на вечірці «Кому за тридцять», хоча їй було лише двадцять шість. Вона довго не наважувалась привести його до нас додому. Про свої тридцять два він збрехав, розмінявши на той час сороківку. Для мами це не мало ніякого значення: молода жінка, вона прагнула чоловіка, а для мене — батька.

— Якби ти бачила, як він танцював!

— А мій батько?

Мати розгублено знизала плечима.

— Що це означає?!

— Це надто складно, Надійко.

— Що складно?

— Нічого.

— Тоді хто мій батько?

— Він був високим й інтелігентним і... трохи диваком — одне слово, парубок, а я була дівчиною.

— Ти любила його?

Вона скрушно кивнула.

— Як це сприймати?

— Ми проводили разом вихідні, деколи він залишався в мене.

— А він тебе?

Мати мрійливо зітхнула.

— Ви довго зустрічалися?

— Неповний рік.

— І все?

Мама кивнула:

— Ось так.

— Чому ви не одружилися?

— Не знаю.

— Він знайшов собі іншу?

— Ні.

— Тоді я нічого не розумію.

— Я теж, — мама сумно всміхнулася.

— Він не любив тебе.

— Неправда.

— Ти просто не хочеш визнати.

— Нам було добре.

— Я коли-небудь бачила його?

— Ні.

— А він мене?

— Ні.

— Він хоч знає про мене?

Мати заперечливо похитала головою.

— Ти зустрічала його коли-небудь після мого народження?

— Ти була зовсім маленькою.

— Він упізнав тебе?

— Авжеж. Ми зупинилися і говорили.

— Про що?

— Та так.

— Про мене?

— Ні.

— Ти не сказала?

— Хотіла.

— Чому ж тоді не сказала?!