Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

— Де ми? — запитала вона. Довелося кричати, щоб ведмідь її почув.

— На півночі, — гукнув він у відповідь.

— Це не та дорога, якою ми прийшли, — крикнула вона.

— Ми йдемо на південний захід, до Християнії, — сказав він.

Тоді опустив голову, й вони побігли ще швидше. Ведмідь мчав вузькою стежкою, оминаючи дерева та кущі. Роло, не відчуваючи втоми, біг осторонь ведмедя. Дівчина постійно ухилялася від гілок дерев, щоб ті не били її по обличчю.

Так вони і йшли упродовж наступного дня. Спинилися лише, щоб перекусити стравами, які саламандри завбачливо для них запакували. На другий день подорожі, коли уже стемніло, вони дісталися передмістя великого міста Християнії. Тут ізбйорн попрощався з дівчиною та Роло.

— Гадаю, Християнія не найкраще місце для білих ведмедів, — сказала дівчина, намагаючись говорити радісно. Їй дуже хотілося побачити батька, та водночас було боляче навіть від думки про розлуку з ізбйорном.

— Ага, — сказав він. Що далі вони відходили від палацу, то важче йому ставало вимовляти слова. — Пам’ятай про свої обіцянки.

— Звісно! Я побуду з сім’єю лише п’ять днів, а тоді зустрінуся з тобою на цьому ж місці і ми повернемося до палацу, — сказала вона. Видавалося, що цей візит занадто короткий, однак ізбйорн наполягав, щоб вона не затримувалася ані на день довше.

— І?

— І я нікому не розповідатиму про наші таємниці, — додала вона. Тоді вона встала навшпиньки і поклала руку йому на голову, до горла їй підступив клубок. — Бережи себе! Не потрапляй нікому на очі!

— Не потраплю.

Її очі наповнилися слізьми, вона кліпнула й відвернулася.

— Пішли, Роло!

Із гайочку, де вони стояли, дівчина з Роло вийшли на дорогу, що вела до Християнії.

— Через п’ять днів ми повернемося, — гукнула вона ведмедеві на прощання.

Ведмідь заревів у відповідь. Дівчина побачила, як щось біле миготить вдалині — то ведмідь зникав у глибоких хащах лісу.

— Лише п’ять днів, і ми повернемося додому… Я маю на увазі, до крижаного палацу, — сказала вона сама до себе.

— Ти знаєш дорогу до дому Аскелядана? — вовк постукував кігтями по твердій бруківці, яка встеляла шлях.

— Ні, але коли дістанемося до міста, то запитаємо у людей, — сказала дівчина, підтягуючи лямки свого величезного наплічника, щоб той вище сидів у неї на спині. — Хтось мусить знати, де живуть королівські мисливці.

Роло лише скептично пхикнув. Тепер, коли на нього більше не діяли чари ізбйорна, дихання його стало важким, а голова схилилася додолу.

— Аби тільки це було близько, — сказав він.

— Годі нарікати, — сказала вона йому. — За якусь годину ми сидітимемо біля теплого вогнища, поруч із батьком та Гансом Пітером, як у старі добрі часи.

— Будемо сподіватися, — пробурмотів Роло.

Дівчина нічого не відповіла на його саркастичне зауваження. Їй також було не по собі. Це не буде так, як у старі добрі часи. Батько поранений, може, навіть при смерті. Їй тепер відомі таємниці Ганса Пітера. Матеріальні статки її сім’ї разюче змінилися. І все це сталося завдяки ведмедеві.

Розділ 17

Коли вони нарешті знайшли дім Аскелядана, на вулиці займався світанок. Для того, хто ніколи не бачив населених пунктів більших, ніж село з півста хат, вулиці Християнії нагадували лабіринт. На додачу до цього вони шукали помешкання Аскеля посеред ночі і запитати дорогу не було у кого.

Врешті, знайшли шлях до палацу. Широкі стіни були побудовані з каміння тепло-жовтого кольору, тому палац виглядав дуже привітно навіть при нічному освітленні факелів. Дружній вакман-вартовий[7] запитав, у якій вони справі, і дівчина пояснила, що шукає дім Аскелядана Ярлсона.

— А! Королівського мисливця? Чи ти одна з його численних сестер? — чоловік засміявся. — Йди прямо цією дорогою. Це зовсім близько. Он той великий будинок із сірого каменю, — сказав він.

Дівчині трохи запаморочилося в голові. Аскелядан живе у великому будинку з сірого каменю? Зовсім близько від королівського палацу? Вона перезирнулася з Роло. Вовк також мав здивований вигляд.

— Дякую! — сказала вона чоловікові, щойно прийшла до тями.

Увійшовши до будинку, дівчина вирішила, що помилилася дверима. Адже то було величезне приміщення з дахом, перекритим шифером, і з розкішними портьєрами, що закривали вікна. Перед будинком стояло двійко гнідих коней, запряжених у бричку. Лакей, котрий притримував коней за вуздечку, подивився на дівчину з неприхованою цікавістю.

Побачивши, що за нею спостерігають, вона врешті набралася хоробрості і голосно постукала у двері. Та не встигла забрати руки, як двері розчахнулись. Перед нею в яскравому світлі стояв якийсь молодик. На ньому була зелена піжама: кофта недбало заправлена у штани.

— Ти медсестра?

Дівчина вирячилася на нього:

— Ейнар?

— Піко? Дівчинко? — її середульший брат кинувся її обіймати. — Не можу повірити, що ти тут! Я думав, що ізбйорн тебе з’їв, — він ще міцніше її обійняв, а тоді розвернувся до Роло й почухав його по спині. Вовк прийняв цей жест із гідністю.

— Ні-ні, — ледве видусила з себе. — Зі мною все гаразд. Як батько?

Ейнар відступив до стіни, м’язи на його обличчі напружилися. Він знову став схожим на того молодого хлопця, яким вона його знала.

— Йому дуже погано, — сказав їй брат. — Аскель викликав придворного лікаря. Той зараз біля нього. Вся наша сім’я теж, — у його голосі забринів страх. — А ще він викликав медсестру. Коли я побачив тебе, то подумав, що то вона.

— Так, я зрозуміла, — вона спробувала засміятися. — Можна мені його побачити?

— Звісно! З нами Тордіс. І Ганс Пітер. Ми всім надіслали звістку, але не знаю, коли вони її отримають.

Ейнар провів її вздовж коридору з високою стелею до спіралевидних сходів із напастованого дерева. Тоді зупинився.

— Ох, — розчаровано сказав він. — Я ж мушу чекати біля дверей, доки не прийде медсестра.

— Все гаразд. Я не заблуджуся.

— Перші двері справа, відразу біля сходів, — сказав Ейнар.

Він ще раз обійняв її за плечі й знову став