Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Я кивнула. Й Атея мала рацію. З кожним ковтком на душі ставало легше, а в голові розросталася п’янка порожнеча. Усе навколо лагіднішало. За кілька хвилин зазубрини на шорсткій віконній рамі згладились, а брудна підлога здавалася вкритою м’яким східним килимом.

—Це вона? — запитала в Атеї Тіта.

Атея кивнула.

Тіта підсунула свій стілець ближче.

— Це ти знайшла майстровий дім?

Спочатку я не втямила, про що мова, а тоді згадала слова, вимовлені Атеєю на пляжі кілька місяців тому. Геть забула розповісти про це Вестрі.

—Так, якщо ви про бунгало.

Тіта багатозначно подивилася на Атею.

—Ти повинна знати дещо, — мовила жінка, і я не змогла відвести погляду від її полум’яних очей. — Легенда каже, що на кожного, чия нога ступить у бунгало, чекає сто років, — вона запнулася, наче шукаючи потрібне слово, — жалів.

—Я вас кепсько розумію, — сказала я, відставивши горня на дерев’яний столик ліворуч. Кімната ніби наповнилася серпанком. Що було в тому чаї?

—Там трапляються погані речі, — мовила жінка.

Я похитала головою. О, як вона помиляється! Там трапляються чудові речі. Це наша мила схованка, місце, де виросло моє кохання до Вестрі. Як вона може таке казати?

— Наприклад? — до мене повернувся голос.

—Занадто страшні речі, щоб говорити про них, — прошепотіла Тіта та звела очі на розп’яття посеред стіни.

Я квапливо підвелась, і кімната наче пливла.

—Отже, — мовила я і вхопилася за спинку крісла, щоб встояти. — Дякую за чай, але мені вже час іти, — і, обернувшись до Атеї, я додала: — Бережи себе, люба. А якщо знадобиться допомога, не забувай про мою пропозицію.

Вона кивнула і крадькома зиркнула на Тіту. Я вже повернула клямку, та зупинилася.

—Стривайте. Ви сказали, що бунгало належало майстру. А часом не знаєте його імені?

Тіта подивилася на Атею, а відтак на мене.

— Знаю, — мовила вона із сумом в очах. — Його звали Поль. Поль Ґоген.

* * *

Увечері, щойно Мері роздала всім пряжу, до кімнати відпочинку ввірвалися солдати. Ми перелякано підвели очі.

—Сестри, швидше! — крикнув один з них. — Ви потрібні в санчастині. У нас цілий літак поранених. Цього разу їх забагато.

Спиці випали з рук, і разом з іншими дівчатами я помчала до санчастини. Медсестра Гільдебренд голосно роздавала накази.

— Кітті, залишаєшся зі мною: асистуватимемо докторові Віле-ру. Стелло, відповідаєш за ліжка від першого до одинадцятого. Ліз — від дванадцятого до дев’ятнадцятого. Мері й Енн, ви приймаєте нових. Головне — це порядок. Сьогодні буде багато жаху й мук. Але ви приїхали сюди допомагати. Зберіться на силі, медсестри. Нас чекають години безперервної роботи.

Ми розбрелися на свої пости, і, коли привезли перших солдатів, зрозуміли, що цього разу все по-іншому. Рани жахливіші, крики голосніші, а темп інтенсивніший, аніж у попередні дні.

Ми з Мері працювали на вході, приймали й розподіляли поранених, які зойкали та благали про допомогу. Одні ледь чутно, інші так голосно, що неможливо було слухати. Юний солдат з пораненою головою чимдуж потягнув мене за руку, аж розірвав рукав сукні.

—Де моя мама? — кричав він. — Хочу до мами!

Лячно було це бачити. Кров, страждання і несамовитий біль перетворювали дорослих чоловіків на перестрашених хлоп’ят. Але ми працювали. Збиралися на силі, як наказала медсестра Гільдебренд, і працювали далі. Щоразу, як здавалося, що сили от-от закінчаться, з’являлося друге дихання.

Останній літак приземлився о другій тридцять. У санчастину завезли дев’ятьох солдатів. Біля дверей залементувала Мері. І жах у її голосі все мені розповів.

Підбігши, я побачила на ношах бездиханного й сильно обпеченого Лу.

Солдат коло дверей похитав головою.

—Вибачте, мем. Він помер дорогою сюди. Ми доклали максимум зусиль...

—Ні! — закричала Мері, несамовито хитаючи головою. — Ні!

Кинувшись до вояка, вона схопила його за комір.

—Чому ви не допомогли йому? Чому ви ніяк не зарадили?

— Мем, — відповів той, — запевняю вас, ми виконали все можливе. Але його рани були надто тяжкі.

— Ні, — уклякла Мері. — Ні, цього не може бути. — Потім вона підвелася, поклала голову на груди Лу й плакала в його закривавлену сорочку. — Лу! Лу! Ні, Лу, ні!

До мене підбігла Ліз і прошепотіла:

—Її треба зупинити. Допоможи.

—Мері, — озвалась я. — Мері, облиш. Його вже немає. Відпусти його.

—Ні, неправда! — зарепетувала вона, відштовхуючи мене. Я махнула Ліз, щоб допомогла.

—Люба моя, — мовила я і повільно взяла Мері під ліву руку, а Ліз — під праву, — ходімо, приляжеш.

—Ні, — простогнала Мері.

—Ліз, візьми заспокійливе.

Вона кивнула та простягнула мені шприц. Голка занурилася під шкіру Мері, але вона навіть не кліпнула. За кілька секунд тіло її обм’якло.

—Ось так, — сказала я, поклавши Мері на сусіднє ліжко. Простирадло було заплямоване кров’ю. Чужою кров’ю. Та часу перестеляти його ми не мали. — Полеж, люба. — Я витерла вологою тканиною кров Лу з її обличчя. — Тобі потрібно відпочити.

—Лу, — пробурмотіла подруга, і її очі заплющилися.

Кілька хвилин я дивилася, як повільно підіймаються й опускаються груди Мері. Це було несправедливо. Знайти нове кохання після всього, що вона пережила, тільки щоб утратити його. Надто страшно.

* * *

Ми з Кітті поверталися до кімнати мовчки. Тепер ми побачили війну чи, імовірніше, її плоди. Усю потворність, усю жорстокість.

Ми довго лежали без сну і слухали гудіння літаків у небі. Я молилася за Вестрі. А за кого молилася Кітті? Про кого вона думала?

—Енн, — прошепотіла подруга, коли в небі ненадовго запала тиша. — Ти ще не спиш?

-Ні.

—Мушу сказати тобі дещо. Дещо важливе.

Я підвелася.

-Що?

Кітті зітхнула, і я побачила в її очах жаль і біль, причину яких не могла збагнути.

— Я вагітна.

Розділ 10

Я роззявила рота й кинулася до її ліжка.

—Ох, Кітті! — примовляла я і хитала головою, не в змозі в таке повірити.

— Я вже давно це зрозуміла. — В очах подруги стояли сльози. — Але дуже боялася тобі зізнаватися.

—А чому ти боялася?

Вона тяжко зітхнула.

—Почасти тому що сама боялася це визнати. І тому що знала, що ти будеш розчарована.

—Розчарована? — Я пестила кучері подруги. — Ні. Я тільки засмучена, що тобі довелося самій нести цей тягар.

Кітті притиснулася щокою до мого плеча й