Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

—Я не знаю, як бути далі. Глянь на мене. — Вона натягнула нічну сорочку на помітно випуклому животі. — Я кілька місяців ховала це під корсетом, але скоро це не допоможе. Незабаром усі помітять. А за місяць або й швидше народиться дитина.

Я охнула.

—Ми поговоримо з медсестрою Гільдебренд.

— Ні! — благала Кітті. — Ми не підемо до неї. Енн, будь ласка.

—Це єдиний вихід, — заперечила я. — У твоєму стані не можна так багато працювати, та й скоро народиться дитя. Ми мусимо все спланувати.

Кітті здавалася переляканою і розгубленою. Вираз її обличчя свідчив, що подруга ще не усвідомила реальність близького майбуття. Їй доведеться народжувати дитину на острові за тисячі кілометрів від дому. Без чоловіка, без певності, у безчесті.

— Гаразд, — здалася Кітті. — Якщо ти певна, що так буде краще, розкажи їй. Але я не витримаю цієї розмови.

Я поцілувала подругу в чоло й усміхнулася.

—Тобі й не доведеться, люба. Я сама про все подбаю.

* * *

Наступного дня було непросто перехопити медсестру Гільдебренд, щоб поговорити наодинці. Одначе під кінець зміни мені вдалося прослизнути за нею в підсобку.

—Медсестро Гільдебренд, — мовила я, зачиняючи двері. — Можна з вами поговорити про дещо?

—Так, Енн, — відповіла вона, не відриваючи погляду від ящика з ліками. — Тільки швидко, будь ласка. Мені треба повертатися.

—Дякую. Це стосується Кітті.

Медсестра Гільдебренд кивнула.

— Я вже знаю.

—Що знаєте?

— Що вона вагітна, — сухо відповіла вона.

—Так, але як...

—Енн, я вже довго працюю медсестрою. Я приймала пологи й народжувала сама. Я знаю.

Я кивнула й обережно додала:

—Потрібна ваша допомога. Кітті не може так багато працювати, адже їй невдовзі народжувати.

Тут медсестра Гільдебренд уперше повернулася до мене. Я навіть не уявляла, що вона може так по-доброму дивитися.

—Скажи їй, щоб відпочивала. Я всім розповідатиму, що Кітті заразилася лихоманкою і її відправили на карантин. А ти носитимеш їй їжу. Упораєшся?

—Так, — усміхнулась я. — Звичайно.

— Коли почнуться пологи, покличеш мене.

Я кивнула.

—Але як бути з дитям, коли...

— Я знаю подружжя місіонерів, які візьмуть дитину на виховання. Вони живуть на іншому боці острова. Добрі люди. Завтра поговорю з ними.

—Дякую, медсестро Гільдебренд. — Від її доброти з моїх очей бризнули сльози. — Я навіть не очікувала, що ви...

—Досить, — відрубала вона. Доброта зникла з обличчя, поступившись знайомій суворості. — Час повертатися до роботи.

* * *

У день, коли Мері вирушила додому, сумували ми всі, особливо Кітті, яка не виходила з кімнати й не змогла провести її на летовище разом з рештою.

Острів нещадно обійшовся з Мері, мабуть, жорстокіше, ніж із будь-ким. Він зустрів її малярією, ледь не відібрав життя, а потім розбив серце.

— Прощавай, подруженько, — мовила Стелла.

—Ми ніколи тебе не забудемо, — завторувала Ліз.

Мері, наче тінь, стояла біля трапа. Ще худорлявіша, ніж раніше. Пов’язки на зап’ястях затуляли порізи, якими вона помережила руки й ледве не загинула.

Вона витягнула носовичок і витерла почервонілі очі.

—Я дуже сумуватиму за вами, — сказала вона. — Зовсім не хочеться їхати додому. Ви стали для мене як сестри.

Я стиснула її долоню.

—Час, люба. Їдь додому. Бережи себе.

У моїй кишені лежав лист від Едварда. Я не думала, що так довго триматиму його в таємниці. Чи готова вона прочитати його зараз? Не має значення. Лист належить їй.

—Отже, бувайте, — озвалася Мері й підняла саквояж.

Вона повернулася до трапа, а дівчата тамували сльози.

—Стій, — гукнула я. Мері спантеличено обернулася до мене. Я витягла з кишені конверт і вклала його в долоню подруги. — Цей лист прийшов тобі. Пробач, що я не сказала про нього. Хотіла вберегти тебе від нового болю.

Очі Мері зблиснули, коли вона помітила ім’я адресанта.

—О боже, — ахнула вона.

—Вибач мені, — мовила я, ступаючи крок назад.

Але Мері стиснула мою руку й відповіла:

— Не переймайся. Я розумію. Справді.

—Я так за тобою сумуватиму, — мовила я. Якби тільки все склалося по-іншому. У Мері, у Кітті, у кожної з нас. — Пообіцяй, що розшукаєш мене в Сіетлі, коли закінчиться війна.

—Обіцяю. — І, стиснувши в долоні лист, Мері зникла з нашого життя. Мабуть, назавжди. І від цього на острові стало ще самотніше.

* * *

Дуже довго мені здавалося, що Вестрі ніколи не повернеться. Без нього острів став зовсім іншим, особливо тепер, коли Мері поїхала, а Кітті майже не підводилася з ліжка. Був уже кінець травня, коли посеред чергування ми почули з гучномовців оголошення, що солдати повернулися.

— Ідіть, — дозволила медсестра Гільдебренд.

Навіть не подякувавши їй, я вибігла на вулицю і не спинялася, доки не добралася до злітної смуги. Назустріч утомлено тяглися солдати з важкими рюкзаками та ще важчими серцями. Ленс, полковник Донаг’ю, інші знайомі обличчя. А де Вестрі? Я роззиралася, шукаючи, кого можна розпитати. Елліот уже відслужив свій термін і поїхав додому раніше. Хто ще може знати, де Вестрі?

— Ви бачили Вестрі? — запитала я в незнайомого солдата. Він опустив голову.

— Перепрошую, мем. Я не знаю такого.

Я кивнула. А тоді помітила хлопця, що мешкав з Вестрі в одній казармі.

—Теде, — наблизилась я до нього. — Де Вестрі? Ти його бачив? Він похитав головою.

—Даруй. Не бачив відучора.

—Тобто?

— Він був на передовій і...

Серце загупало в грудях.

— Що ти хочеш сказати?

— Його не було в літаку.

— Як це розуміти? — скрикнула я. — Невже він не повернеться? Невже ви просто залишили його там?

—Увечері прилетить другий літак, — мовив Тед. — Молитимемося, щоб Вестрі повернувся ним.

Тед трохи підняв кашкет, я кивнула, і він повернувся до шеренги солдатів, спраглих гарячої страви й м’якого ліжка.

Дивлячись їм услід, я стиснула медальйон, який вартував на шиї, сподіваючись, що Вестрі, хай де він є, відчує моє кохання. Я щосили бажатиму, щоб він повернувся. Я повинна.

* * *

Увечері повітря наповнила незвична для травневих тропіків прохолода. Я тремтіла, ідучи берегом — дурна затія, якщо зважати на стан Кітті. У неї вже кілька днів були слабкі перейми, але вона запевняла, що все гаразд. Я пообіцяла повернутися за годину й усе одно відчувала докори сумління. Але спокій