Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

  Вона несподівано збагнула весь жах ситуації.

  Він поїде.

  Вона не бачитиме його більше...

  Захотілося кричати.

  Ліна сиділа, пустим поглядом втупившись в монітор ноута і відчувала, як щоками знову покотились сльози, які, здавалось, вже давно висохли.

  Задзвонив робочий телефон, вертаючи Ліну в реальний світ. Вона вдихнула-видихнула, титанічними зусиллями вертаючи собі самоконтроль. В голові промайнула думка: « Добре, що мене не побачать, а з голосом якось справлюсь». Вона прочистила горло і тремтячою рукою взяла телефон.

-          Добрий день. Асистентка Вадима Гнаткевича. Слухаю вас, - майже ідеально привіталася.

  Дзвінок і подальші робочі обов’язки допомогли дівчині. Вона зрозуміла, що не може дозволити собі сидіти заплаканою в приймальній, коли до Вадима прийде хтось у справі. «Не думати, просто не думати. Навіть на поріг не пускати болючі помисли» - поставила собі за ціль і з якимось хворобливим ентузіазмом взялася перекладати кілька документів, що залишились з учора. Вся ця поспіхом вибудувана захисна конструкція була така ж надійна, як не прикріплена до землі палатка під час бурі. Ліна ходила по краю обриву, постійно відчуваючи небезпеку зірватися вниз – в обійми відчаю.

  Дівчина старалася не заходити в кабінет до Вадима, але це не рятувало – він сам викликав її ( що спричиняло напади паніки) чи виходив до неї. Його питання, прохання робочого характеру плавно переходили в зацікавленість її самопочуттям. В голові дівчини при зміні теми одразу спрацьовував сигнал тривоги. Вона поспішно тікала, несподівано згадуючи про негайну потребу піти в бухгалтерію чи відділ кадрів чи маркетингу. Зрештою, куди-небуть, тільки б подалі від нього і його лагідного тону.

  Під кінець робочого дня Вадимові увірвався терпець – набридло бавитись в котика-мишки. Він викликав Ліну з твердим наміром поговорити про те, що сталося. Він не міг більше бачити її втомленої болем фігурки. Чоловік відчував відповідальність за те, що трапилось і хотів хоч якось допомогти.

  Ліна зайшла і здалась йому ще блідішою ніж була до цього. Вона стояла, чекаючи його вказівок і поглядом вчепившись кута столу.

-          Сідай, - м’яко попросив він, - треба, щоб ти дещо записала.

  Вадим бачив з яким небажанням, ба навіть острахом, вона послухалась і підійшла до крісла.

  Він почав диктувати їй відповідь на лист одного з бізнес-партнерів. Дівчині це все не подобалось. Переписка такого роду входила в її обов’язки, він ніколи не надиктовував, тільки давав загальні вказівки при потребі, але відмовитись вона, звісно, не могла.

  Вадим підвівся і став з боку стола, обіпершись об край. У Ліни в голові спрацював слабкий сигнал тривоги, але чоловік продовжував монотонно диктувати і це трохи заспокоїло.

  Маленька, дурненька мишка.

  Вадим вголос обдумував наступне речення і раптом зупинився та подивився прямо на неї:

-          Ти так і не відповіла на моє ранкове питання.

  В голові дівчини вже на повну завила сирена. Вона різко встала і бурмочучи щось про необхідність піти в бухгалтерію, швидко попрямувала до виходу.

  Не встигла Ліна прочинити двері, як ті голосно грюкнули в неї перед носом. Вадим стояв за спиною і однією рукою тримав їх. У дівчини починалась паніка.

-          Відпусти мене. Не чіпай мене. Мені треба йти. Мене чекають, - безладно, зриваючись на крик говорила вона.

  Вадим обхопив її за талію, притягнув до себе і міцно притис до свого тіла її тендітне і безпорадне.

  Ліна щосили виривалась, звичайно що безуспішно. Він був більшим і вже ж значно сильнішим. З очей бризнули сльози відчаю.

-          Тихо, маленька моя, прошу тебе. Заспокійся, - лагідно говорив їй на вухо.

  Тембр його голосу, його ніжне звернення, його близькість рвали душу на шматочки, ламаючи ті нікчемні клаптики сил, що вона з таким трудом відшукала в собі. Ліна почала затихати. Вона здавалась.

  Вадим відчув як напруга її тіла зменшується.

-          Прости мене, будь ласка, якщо зможеш, - з мольбою в голосі говорив він.

-          Мені нема за що тебе прощати, - беземоційно відповіла Ліна.

-          Звісно є. Вибач, що я забрав те, що ти берегла для когось особливого. Хоча б за це.

-          Ти взяв те, що я сама тобі дозволила взяти, - почувся її зболений голос.

-          Моя маленька, мила, наївна дівчинка, - гірко посміхнувся їй у волосся, вдихаючи ніжний аромат її шампуню, - мене так засліпила похіть до тебе, що я просто не помічав очевидних речей.

-          Я не твоя і вже не ... дівчинка, - холодно відповіла Ліна.

  Вадим мовчав. Слова дівчини різонули відчуттям провини. Вона поклала свою руку на його зап’ястя в спробі вирватись з обіймів. Він не відпускав.

-          Може... Я не знаю... Давай спробуєм... – Вадим не міг дібрати слів, боячись сполохати дівчину.

  Ліна різко розвернулась до нього з переляканим виразом обличчя. Вона притулила свої пальчики до його губ.

-          Мовчи. Прошу тебе, мовчи. Просто відпусти мене. Нема ніяких нас і не може бути.

  Вона справді так думала. Він не міг нічого їй запропонувати з того, що могло її влаштувати. Вона не могла нічого запропонувати йому. Маніпулювати почуттям провини? Дівчині була огидна сама думка про це. Його чекає нова робота, розвиток кар’єри, нові перспективи і Ліна не відчувала себе в праві заважати йому в цьому. Вони не настільки близькі. Зрештою, стосунки з примусу в її уявленні були приречені на провал з самого початку.

  Ліна відвернулась до дверей, щоб відчинити їх, але Вадим схопив її за руку:

-          Я не хочу тебе відпускати.

-          В тебе нема вибору. В мене є хлопець, який мене любить, а ти їдеш закордон, - сухо і беземоційно проговорила дівчина.

-          Ти любиш його? – боячись відповіді спитав Вадим.

-          Так, - безсовісно збрехала вона, забиваючи останній цвях на гробі їх почуттів.