Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

Рефері викликав боксерів на середину рингу — Джек пішов. Волкотт теж вийшов, усміхаючись. Вони стали поруч, і рефері поклав їм обом руки на плечі. 

— Здоров був, підлизо, — сказав Джек Волкотту. 

— Поводься по-людськи. 

— А з якого дива ти називаєш себе Волкоттом? — запитав Джек. — Ти що, не в курсі, що той був негром? 

— Слухайте сюди… — сказав рефері й перелічив відомі всім правила. Раптом Волкотт урвав його. Він схопив Джека за руку і запитав: 

— А я можу вдарити, якщо він тримає мене отак? 

— Тримай руки при собі, — мовив Джек. — То тобі не кіно. 

Вони розійшлися кожен у свій куток. Я скинув халат із Джека, він сперся на канат, кілька разів зігнув ноги в колінах і натер підошви живицею. Ударили в гонг — Джек швидко обернувся й вийшов на ринг. Волкотт підійшов до нього, вони торкнулись рукавицями, і щойно Волкотт опустив руки, як Джек двічі ударив лівою йому по обличчю. Ліпшого боксера, ніж Джек, годі було знайти. Волкотт посунув на нього, весь час притискаючи підборіддя до грудей. Він — майстер коротких бокових ударів і тримає руки доволі низько. Знає тільки одне: добратися до супротивника і вдарити. Та щоразу, як він наближається, Джек лупить його лівою в лице. Він робить це немовби машинально. Просто піднімає ліву — і вона тут же потрапляє Волкотту в обличчя. Три чи чотири рази Джек підносить і праву руку, але Волкотт перехоплює удар плечем або головою. Точно так, як усі любителі бокових ударів. Він боїться тільки одного: щоб його самого так не вдарили. Прикривається всюди, де йому можуть зацідити. А удари лівою по обличчю його не хвилюють. 

Наприкінці четвертого раунду від Джекових ударів у нього вже текла кров і все лице було розбите, але щоразу, як Волкотт підступав до Джека, він так сильно його лупив, що у Джека під ребрами по обидва боки виступили великі червоні плями. Щоразу, як він підступав, Джек утримував його, а тоді бив знизу вільною рукою, тоді як Волкотт, коли випадала нагода, так гамселив Джека по корпусу, що аж на вулицю було чути. Удари в нього були богатирські. 

Так тривало ще три раунди. Вони не розмовляли. Весь час працювали. Ми теж добре працювали над Джеком між раундами. Він здавався млявим, але, зрештою, Джек ніколи не був жвавий на рингу. Мало рухався, машинально працюючи лівою рукою. 

Вона була немов прив’язана до Волкоттового лиця, і, щоб ударити, Джекові треба було тільки захотіти. У близькому бою Джек завжди спокійний і даремно не тратить сил. Він знає, як битися на короткій відстані, і вміє відхилятися від ударів. Коли поєдинок відбувався у нашому кутку, я бачив, як він стримав Волкотта, вивільнив праву руку, повернув її і знизу зацідив йому по носі нижньою частиною рукавиці. У Волкотта з розбитого носа юшила кров — він сперся Джекові на плече, немов хотів обмастити його своєю кров’ю, а тоді Джек різко те плече підняв і ще раз дав йому по носі, а тоді відвів униз праву руку і знову йому зацідив. 

Волкотт був злий як чорт. Наприкінці п’ятого раунду він ненавидів Джека усіма фібрами своєї душі. Джек не злився, тобто був не лютіший, ніж завжди. Він, звісно, любив доводити своїх супротивників до шаленства. Саме тому Джек так ненавидів Річі Льюїса. Він так і не зміг йому допекти. Річі Льюїс завжди мав напохваті два-три нові брудні прийоми, яких Джек не знав. Поки Джек був повен сил, йому нічого не загрожувало. Волкотта він, звісно, збив на квасне яблуко. Найсмішніше те, що збоку здавалося, нібито Джек веде чесний класичний бій. А все тому, що він і таке вмів утнути. 

Після сьомого раунду Джек сказав: 

— Моя ліва поважчала. 

З того моменту він почав здаватись. Спершу це було непомітно. Однак тепер поєдинок вів уже не він, а Волкотт, а Джек опинився в халепі, а не в повній безпеці. Він більше не міг стримувати його лівою. На перший погляд, нічого не змінилося, але якщо раніше Волкоттові удари його минали, то тепер вони сипалися на нього. Той кілька разів щодуху зацідив йому по корпусу. 

— Який раунд? — запитав Джек. 

— Одинадцятий. 

— Я більше не можу, — мовив Джек. — Ноги не тримають. 

Волкотт хоч і лупцював його, але не сильно. Так, наче гравець у бейсболі ловить м’яча, забираючи на себе частину удару. Але тепер Волкотт почав бити по-справжньому. Він махав кулаками, наче машина. Джек старався блокувати його удари. Збоку було непомітно, яке то побоїще. У перерві між раундами я масував Джеку ноги. М’язи дрижали під моїми руками весь час, поки я їх розтирав. Він мало не падав з ніг. 

— Ну як? — обернувся він до Джона, його обличчя розпухло. 

— Він веде. 

— Я протримаюсь, — сказав Джек. — Не хочу, щоб той бик мене поклав. 

Усе йшло точнісінько так, як він передбачав. Він знав, що не зможе перемогти Волкотта. Йому бракувало сил. Але нічого. З грошима все гаразд, тепер він мусить завершити бій так, як треба. Він не хотів нокауту. 

Ударили в гонг, і ми підштовхнули Джека на ринг. Він поволі вийшов на середину. Волкотт услід за ним. Джек ударив йому в обличчя лівою, Волкотт прийняв удар, тоді підступив ближче й почав лупцювати Джека по корпусу. Джек спробував його утримати, але то було те саме, що намагатися стримати циркулярну пилку. Джек вирвався і хотів зацідити йому правою, але промахнувся. Волкотт ударив його лівою, і Джек упав. Упав на руки й коліна і дивився на нас. Рефері почав рахувати. Джек дивився на нас і хитав головою. Коли рефері дійшов до восьми, Джон дав йому знак. За ревищем публіки нічого не було чути. Джек встав. Рахуючи, рефері весь час тримав однією рукою Волкотта. 

Коли Джек став на ноги, Волкотт посунув на нього. 

— Вважай, Джиммі, — крикнув до нього Соллі Фрідмен. 

Волкотт наблизився до Джека, не зводячи з нього очей. Джек ударив його лівою. Волкотт тільки мотнув головою. Він притиснув Джека до каната, зміряв його поглядом, а тоді лівою легко вдарив у голову, а правою щосили і якомога нижче зацідив по корпусу. Він поцілив дюймів на п’ять нижче пояса. Я думав, що у Джека вискочать очі. Вони аж на лоба полізли. Рот розтулився. 

Рефері схопив Волкотта. Джек ступив крок уперед. Якщо він упаде, то потягне за собою і свої п’ятдесят тисяч. Він ішов так, ніби в нього от‑от виваляться кишки. 

— Удар не був низький, — сказав він. — Просто так вийшло. 

Натовп так шаленів, що годі було щось почути. 

— Все нормально, — мовив Джек. 

Вони стояли просто перед нами. Рефері подивився на Джона й похитав головою. 

— Іди сюди, довбаний поляку, — сказав Джек Волкотту. 

Джон перехилився через канат. Він уже тримав напоготові рушника. Джек стояв за крок від каната. Він ступив уперед. Я бачив, що з його обличчя ллється піт, так наче його хтось викрутив, — по носі стікала велика краплина. 

— Давай, бийся, — мовив Джек до Волкотта. 

Рефері