Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

— Задорого. 

— Тоді двомісну за сім доларів. 

— З ванною? 

— Аякже. 

— Можеш переночувати зі мною, Джеррі, — сказав Джек. 

— Та ні, — відповів я, — я піду до зятя. 

— Я не кажу, щоб ти платив, — мовив Джек. — Просто не хочу викидати гроші на вітер. 

— Заповніть форму, будь ласка, — сказав портьє. 

Він прочитав наші прізвища. 

— Номер 238. Містер Бреннан. 

Ми піднялися ліфтом. Номер був великий і гарний: два ліжка і двері, що вели у ванну кімнату. 

— Непогано, — сказав Джек. 

Хлопчик, який провів нас нагору, розсунув занавіски й заніс наші валізи. Джек явно не збирався давати йому на чай, тому двадцять п’ять центів витягнув я. Ми помилися, і Джек запропонував піти кудись перекусити. 

Ми пообідали в ресторанчику Джиммі Гендлі. Там було багато знайомих хлопців. Ми вже майже поїли, коли ввійшов Джон і сів за наш столик. Джек майже весь час мовчав. 

— А як твоя вага, Джеку? — запитав його Джон. 

Джек наминав, аж за вухами лящало. 

— Можу навіть одягнутим важитись, — сказав Джек. 

Він ніколи не мав клопоту із зайвою вагою. Був вроджений середньоваговик і ніколи не гладшав. У Гоґана він, навпаки, схуд. 

— Це єдине, про що ти можеш не хвилюватися, — зауважив Джон. 

— Ага, єдине, — відповів Джек. 

Пообідавши, ми пішли в «Ґарден» важитися. Зважування призначили на третю, вага мала бути сто сорок сім фунтів. Замотавшись у рушник, Джек став на вагу. Стрілка не зрушила з місця. Волкотт щойно зважився і стояв неподалік — навколо нього юрмилися люди. 

— Ану подивимось, скільки ти важиш, Джеку, — сказав Фрідмен, агент Волкотта. 

— Добре, але тоді і його при мені зважте, — Джек мотнув головою у бік Волкотта. 

— Скинь рушника, — сказав Фрідмен. 

— Скільки там? — запитав Джек хлопців, які всіх зважували. 

— Сто сорок три фунти, — відповів товстун, який стояв коло ваги. 

— Добряче зігнав, Джеку, — мовив Фрідмен. 

— Тепер його зважте, — сказав Джек. 

Підійшов Волкотт. Широкоплечий блондин з руками, як у важковаговика. Зате ноги мав короткі. Джек був майже на півголови вищий за нього. 

— Здоров, Джеку, — сказав він. 

Обличчя його було пошрамоване. 

— Здоров, — відповів Джек. — Як чуєшся? 

— Добре, — мовив Волкотт. 

Він скинув обмотаного навколо пояса рушника і став на вагу. Таких широких плечей і спини я ще ні в кого не бачив. 

— Сто сорок шість фунтів і дванадцять унцій. 

Волкотт зійшов з ваги і вишкірився до Джека. 

— Що ж, — сказав йому Джон, — Джек на чотири фунти легший за тебе. 

— І буде ще легший, друже, — відповів Волкотт. — Іду щось перекушу. 

Ми вийшли з кімнати, Джек почав одягатися. 

— Міцний горішок, — сказав Джек. 

— Таке враження, що його вже не раз добряче відмолотили. 

— Ага, — кивнув Джек. — Його не важко вдарити. 

— Куди ти йдеш? — запитав Джон, коли Джек одягнувся. 

— Назад до готелю, — відповів той. — Ти про все подбав? 

— Так, — відповів Джон. — Там все зроблять як треба. 

— Піду трохи полежу, — сказав Джек. 

— Я зайду за тобою за чверть сьома — підемо повечеряємо. 

— Добре. 

Повернувшись до готелю, Джек скинув черевики й куртку і ліг на ліжко. Я сів за листа. Кілька разів обертався до нього, але Джек не спав. Він мовчки лежав і не ворушився, але час від часу розплющував очі. Врешті-решт сів на ліжку. 

— Зіграємо в крибедж, Джеррі? — запитав він. 

— Давай, — сказав я. 

Він пішов до валізи й витягнув карти й дошку для гри. Ми зіграли партію — я програв йому три долари. У двері постукали — ввійшов Джон. 

— Граєш з нами у крибедж, Джоне? — запитав його Джек. 

Джон поклав капелюха на стіл. Той промок до нитки. Куртка теж промокла. 

— Падає дощ? — запитав Джек. 

— Ллє як з відра, — відповів Джон. — Я взяв таксі, але там був такий затор, що я вийшов і пішов пішки. 

— Давай, зіграй з нами у крибедж, — сказав Джек. 

— Тобі час вечеряти. 

— Ні, — відповів Джек, — я ще не зголоднів. 

Тож вони півгодини пограли у крибедж — Джек виграв у нього півтора долара. 

— Ну, пора вечеряти, — мовив Джек. 

Він підійшов до вікна й визирнув на вулицю. 

— Дощ так і не перестав? 

— Ні. 

— То повечеряймо в готелі, — запропонував Джон. 

— Добре, — відповів Джек. — Зіграймо ще партію — хто програє, той платить за вечерю. 

За якийсь час Джек підвівся і сказав: «Вечеря за тобою, Джоне». Тоді ми зійшли вниз і повечеряли у просторій їдальні. 

Потім повернулися нагору, і Джек зіграв із Джоном ще партію у крибедж, вигравши в нього два з половиною долари. Джек був у доброму настрої. Джон мав при собі сумку з усім необхідним для поєдинку. Джек скинув сорочку й комірця і одягнув пуловер і светр, щоб не застудитися на вулиці, а боксерський костюм і халат поклав у сумку. 

— Готовий? — запитав його Джон. — Тоді я скажу, хай викличуть таксі. 

Невдовзі задзвонив телефон — таксі чекає. 

Ми спустилися ліфтом, перейшли через вестибюль, сіли в таксі й поїхали до «Ґардена». Ішов проливний дощ, але на вулиці юрмилося чимало люду. Усі квитки розкупили. Дорогою до роздягальні я побачив, що в залі ніде яблуку впасти. З верхніх рядів до рингу було не менш як півмилі. І повна темрява. Тільки над рингом світили прожектори. 

— Добре, що йде дощ, а то б вони призначили поєдинок на відкритому ринзі, — зауважив Джон. 

— Нічогенький натовп зібрали, — сказав Джек. 

— На такий поєдинок зійшлося б іще більше, тільки в «Ґардені» стільки не влізе. 

— Погоду наперед не вгадаєш, — мовив Джек. 

Джон підійшов до дверей роздягальні і зазирнув усередину. Джек сидів у халаті, склавши руки на грудях, і дивився у підлогу. Разом із Джоном прийшли два помічники. Вони виглядали з-за його плеча. Джек підняв голову. 

— Він вже вийшов? — запитав він. 

— Ага, щойно, — відповів Джон. 

Ми почали спускатися. Волкотт якраз заходив на ринг. Натовп голосно привітав його оплесками. Він переліз через канат, склав кулаки докупи й, усміхнувшись, помахав ними перед глядачами — спершу з одного боку рингу, потім з другого, — а тоді сів. Джек сходив униз між рядами — йому теж бурхливо плескали. Джек — ірландець, а ірландців завжди добре приймають. Так гаряче, як єврея чи італійця, ірландця у Нью-Йорку не вітатимуть, та все ж оплесків не шкодуватимуть. Джек піднявся на східці й зігнувся, щоб пролізти під канатом, коли Волкотт вийшов зі свого кутка й притримав канат, щоб Джек переліз. Глядачам це дуже сподобалось. Волкотт поклав руку Джекові на плече, і якусь мить вони так і стояли. 

— Підлизуєшся до публіки? — запитав Джек. — Забери з мого плеча свою чортову руку. 

— Поводься по-людськи, — відповів Волкотт. 

Публіка таке любить. Які ввічливі хлопці перед боєм! Як щиро вони бажають один одному удачі! 

Поки Джек обмотував собі руки, до нашого кутка підійшов Соллі Фрідмен, а Джон рушив до Волкотта. Джек просунув великого пальця у розріз в пов’язці, а тоді акуратно й рівно замотав собі руку. Я заклеїв кінець на зап’ясті липкою стрічкою і двічі обмотав її довкола кісточок пальців. 

— Агов, — сказав Фрідмен, — навіщо стільки стрічки? 

— Помацай, — відповів Джек. — Вона ж м’яка. Чого ти її жалієш? 

Фрідмен не відходить від Джека, доки той замотує другу руку, а коли один із помічників приносить рукавиці, я допомагаю йому натягнути їх і зав’язую. 

— Слухай, Фрідмене, — сказав Джек, — а звідки він, той Волкотт? 

— Не знаю, — відповів Соллі. — Нібито з Данії.