Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Гораціо розвернувся й почав довгу ходу назад по кори­дору. Я подалася за ним, але не могла не озирнутися на Стерджеса. Він все ще стояв біля скла й дивився, як ми йдемо, і в його порожніх очах не було навіть іскорки надії.

Гораціо провів нас до ліфта, де Ерза нарешті наздогнала нас. Я гадала, вона щось скаже. Натомість вона зайшла в ліфт, не зронивши ні слова, і стала у кутку — руки в кишенях піджака, мовчки, але явно спостерігаючи і слухаючи.

— Уперше я зустрів твого батька дванадцять років тому, — сказав Гораціо, щойно ліфт рушив угору. — На той час я мав тільки Стерджеса, а в нього з’явилося якесь запалення на шкірі. Я зробив скромний запит, і мені порекомендували Джима — твого батька. Я впевнений, що Феллси доклали до цього свою руку. Вони всюди, ти в цьому переконаєшся. Так чи інакше, Джим припав мені до душі. Трохи розсіяний, можливо, трохи перевантажений роботою, але завжди привітний. Ти була ще зовсім маленькою тоді, наскільки я пам’ятаю. Я звертався по його послуги впродовж наступних кількох років. Я насолоджувався його компанією, і гадаю, що це було взаємно. — Він замовк, і вперше повернувся до мене обличчям: — А потім померла твоя матір.

Ліфт плавно зупинився, і двері відчинилися. Гораціо вийшов перший, а тоді притримав двері для мене. Він повів нас далі по коридору, повз його кабінет, до невеликої конференц-зали з краєвидом на бараки, що біля підніжжя пагорба.

— Наступного разу я зустрівся з Джимом, — продовжував він, — невдовзі після цього. Захоплення і радість зникли з його обличчя. Він був розгублений, утрачений і наляканий. Я запропонував йому допомогу. Він спочатку відмовився. Але потім він одного дня прийшов до мене.

— Для чого? — запитала я.

Гораціо всміхнувся.

— Я був так само здивований, як і ти, — відповів він. Ерза тихо прослизнула до кімнати і притулилася до стіни. — Твій батько прийшов по позику. Він хотів розширити свою клініку, аби найняти ще одного лікаря, щоб мати більше змоги допомагати людям, які справді цього потребують. І тоді він сказав мені те, що змінило триб мого життя раз і назавжди. Він сказав мені, що існують й інші такі тварини, як Стерджес.

Гораціо замовк на хвилину, немовби пригадуючи при­забуте.

— Звісно, мені спадало на гадку, що Стерджес не один такий у світі, — сказав він, — але я ніколи не міг уявити, що матиму шанс зустрітися зі ще одним таким, як він. Я допоміг твоєму батькові в його місії, і в процесі я знайшов свою.

— І яка ваша місія? — запитала я.

— Я хочу звільнити їх, — відповів він. — Ці тварини заслуговують на те, аби світ прийняв і поважав їх. Вони заслуговують на те, аби бути захищеними, жити під сонцем, не боячись ні браконьєрів, ні колекціонерів, ні науковців, що воліли б розібрати їх на частини.

— Вони не схожі на звільнених.

— Поки що, — сказав Гораціо, — це ще небезпечно. Але це трапиться. Хай там як, але я у величезному боргу перед твоїм батьком. Й ось чому Ерза тут.

Коли він поглянув через моє плече, Ерза зробила крок уперед і подала руку.

— Я на твоєму боці, — промовила вона, дивлячись мені прямо в очі. — А доктор Батіст — це ще той зарозумілий засранець.

— Ерза Данціґ, мій приватний детектив, — сказав Гораціо. — Як у нас прийнято говорити в конференц-залі, вона виконує собачу роботу.

— Грр, — напівсерйозно прогарчала Ерза.

— Що ж, — сказав Гораціо, — я залишу вас удвох. Джим був тим, кого я вважав принаймні колегою. Час Ерзи — це мій подарунок тобі і йому.

Кивнувши на прощання головою, він пішов і зачинив двері за собою, залишивши нас із Ерзою самих у кімнаті, яка чомусь здалася меншою, ніж за хвилину до цього.

При денному світлі Езра видавалася старшою, ніж здавалася під землею. Достатньо старшою, щоб бути принаймні моєю матір’ю. Її обличчя було запалим і змарнілим, а шкіра мала нездоровий блідий відтінок. Але енергія так і кипіла в ній, висвітлюючи кожну рисочку. Її палаючі від нетерпіння очі дивилися на мене з інтенсивністю придорожніх сигнальних вогнів.

— Отже, — почала вона, і в її голосі я вловила голодні нотки, — з’ясуймо, хто вбив твого батька.

Вона сіла у крісло навпроти мого, відкрила шкіряний портфель, витягла звідти тонку коричневу папку й поклала її в центр столу.

— Що це? — запитала я.

— Поліцейський звіт, — відповіла вона. — Можеш переглянути. Хоча там нема на що дивитися.

— Що ви маєте на увазі?

— Ні відбитків, ні ДНК, ні зачіпок. Вони нічого не знають. І ніколи не дізнаються. Але папка тут. На випадок, якщо ти хочеш переглянути.

— Чудово, — сказала я. — Якщо нема ніяких доказів, то яким чином ми можемо розкрити цю справу?

— Для початку ми забудемо про її існування. — Вона взяла папку, мигцем глянула на неї й тоді відкинула вбік. — Ми почнемо спочатку. — Вона перехилилася через стіл, і мурахи пробігли по моїй спині від хвилювання, так ніби ми з нею збиралися планувати крадіжку коштовностей. — Я перевірила деяку передісторію.

— Передісторію?

— Єдиний шлях розкрити цю справу — з’ясувати мотив. Тому ми почнемо з того, що нам уже відомо. А нам відомо, що є жертва. Отже, передісторія. — Вона затихла на мить. — Тепер, Маржан, чи хочеш ти дізнатися про свого батька?

Її погляд пришпилив мене, як метелика. Я застигла у кріслі. Я хотіла вдарити її, але моє тіло не могло поворухнутися, тому я лише втупилася поглядом у відповідь, почуваючись злою і трохи наляканою.

Без попередження Ерза підхопилася з крісла й закинула свою куртку через одне плече.

— Пройдімося, — сказала вона.

Ми вийшли з маєтку й пішли вниз пагорбом. Було вже надвечір’я, і сонце починало хилитися до верб, що позначають межі земель Гораціо. У бараках та на території вирувало життя. Запахи їжі, звуки розмов і дзенькіт столового срібла долинали з приміщення, схожого на їдальню. Електричні машини для гольфу, навантажені садовими інструментами або ящиками з продуктами, котилися вбитими бічними стежками, що вели від головної дороги. На пригірку за дротяною огорожею паслася отара овець. Ми пройшли повз кількох поодиноких людей, які, згорбившись над ноутбуками, з навушниками у вухах, мружилися над рядками коду кольорів райдуги. Програмісти «Звіринця». Вони сиділи на плитах битого каменю на сонці або в затінку широких дубів, що з’являлися то тут, то там.

— Джамшид Дастані. Я правильно вимовила ім’я? — запитала Ерза, порушуючи