BooksUkraine.com » Публіцистика » Василь Стус: життя як творчість 📚 - Українською

Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

183
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Василь Стус: життя як творчість" автора Дмитро Васильович Стус. Жанр книги: Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 150
Перейти на сторінку:
и мир, стадо и пастырь“»[188].

На третьому курсі педінституту Василь Стус випрацював власний тип ведення конспекту, де прочитане стає частиною власних роздумів над світом, а чужі прозріння й розумування є не так предметом захоплень колекціонера знання, як ниткою Аріадни, яка не дає збочити на манівці лабіринту і дозволяє не гаяти часу для подолання труднощів там, де можна здолати відстань за допомогою швидкісного авта.

Звертає на себе увагу ще одна річ, властива людям, які звикли уважно працювати з першоджерелами. Ніби пробуючи «чужу» мудрість на зуб, Василь полишає на берегах емоційне враження від прочитаного. Біля цитати з «Так говорив Заратустра» Ніцше — «Я люблю вас за то, что вы не умеете сегодня жить, о высшие люди!» — Стус дописав: «Брешеш!»[189].

Як бачимо, високий ступінь ригоризму[190], названий Іваном Дзюбою однією з характерних особливостей Стуса-людини, був притаманний йому вже в 19—20 років. І в цьому немає нічого дивного, адже юнацький максималізм властивий переважній більшості ідеалістів-романтиків. Проте особливість Стусових завищених моральних критеріїв у тому й полягає, що, базована на скарбах світової культури, вона мала настільки міцні підвалини, що дозволила йому не зрікатися юнацьких максималістських вимог упродовж усього життя. У цій внутрішній готовності до життєвих випробувань і полягає одна з найбільших загадок його особистости, нерозкрита таємниця «кшталтування»[191] Стусового характеру, який до останніх років життя втримував його від розпачу зневіри та від ненависти до світу, що аж надто суворо випробовував.

Гортаючи сторінки філософського конспекту Василя Стуса далі, поміж штудій Геґеля (арк. 22—36) раптово натикаємося на принагідні записи про поезію Ґельдерліна, що дозволяє говорити про раннє знайомство письменника з цим напівзабороненим у СРСР автором. Кілька сторінок присвячено філософії Бентама й Спенсера.

Паралельно з філософськими студіями Василь чимало уваги приділяє розширенню вузівських знань із історії України та історії української літератури[192]. Усвідомлюючи, що багато сторінок обох цих історій піддано пізнішому ідеологічному редаґуванню, юнак по крихтах визбирує й перечитує практично все, що вдається, з книжок, виданих 1920-ми. Зокрема, в зошиті-конспекті того періоду чимало сторінок віддано під реферування книг Івана Капустянського «Валеріан Поліщук» і Михайла Доленга «Творчість В. Сосюри», а також маловідомій інформації про постаті Гулака-Артемовського та Костомарова[193].

Таке поєднання двох рівновеликих для Стуса культурних складників — рідного й світового — дозволяло краще побачити вади й певні недорозвиненості національної літератури, значною мірою спровоковані українською історією, яка, хоча й мала чимало героїчних сторінок, але була ніби вражена вірусом поразки, браком волі до перемоги, відсутністю структурованости та нігілізмом. Проте навіть за такої надмірно перебільшеної трагічности історії юнак відзначає для себе тяглість і неперервність культурних традицій, які хоча й надто часто були гноблені культурами переможців, але, виявляючи подиву гідну живучість, як птаха Фенікс відроджувалися з попелища, щоб знову й знову заповнювати собою культурний простір краю й задовольняти потреби міщанства та середнього класу. У силовому полі цих традицій поступово витворилася особлива сфера духу[194], в якій у дещо законсервованому вигляді впродовж кількох століть не лише зберігалися традиційні устрої життя, а й постійно народжувалися нові й нові вчені та письменники. І хоча в більшості випадків ці українські самородки здобували шану і славу вже як представники СРСР чи якихось інших державних націй, проте факт постійного заповнення елітних порожнеч селянськими дітьми справді феноменальний. Ця таємниця вабила молодого Стуса дедалі більше, змушуючи до постійної праці, адже поруч із очевидною величчю він бачив і анемічність та анахронізм національної культури, яка дедалі більше винищувалася навіть по селах — останніх бастіонах національного духу, яким несила було далі витримувати надмірний тиск модерних цивілізаційних культурних структур.

Із молодечим запалом відчайдуха Стус прагне «чорно» працювати на батьківську культуру й шукає шляхи її модернізації. У цей час він активно випробовує себе як критик і навіть культуролог у студентському середовищі й на літературній студії Т. Духовного. До його слова прислуховувалися: «Він аналізував прискіпливо, детально, доказово, вимогливо, лишаючись при тому, сказати б, у межах делікатної доброзичливости»[195]. Роль критика дозволяла не лише бачити хиби в творах інших, а й екстраполювати ці враження на власну творчість, допомагала легше змиритися з думкою, що вірші цього періоду — лише етап учнівства, підготовка до чогось суттєвішого.

На старших курсах Василя дедалі більше вабить історія й теорія культури, історія розвитку цивілізацій. І хоча ці знання, як і у випадку з історією немарксистської філософії, доводиться вилущувати з макулатури вульґарно-соціологічної радянської критики, але сам цей пошук розширює виднокола, дозволяє вчитися бачити українську культуру не як фантом чи феномен, а в контексті історичного світового поступу.

Десь наприкінці навчання в інституті Стус починає доволі скептично ставитися навіть до ідеї проґресу — невід'ємної складової радянської ідеологічної системи. Піддати сумніву цю підвалину означало безповоротно стати на шлях сумнівів щодо підставовости й непомильности соціалістичного й комуністичного (останній на той час будували й вірили, що збудують!) ладу. Цей шлях долався нелегко, але кому не кортить забороненого плоду?..

І ще одна річ, яку необхідно відзначити, навіть попри очевидний брак фактичних доказів. Це — страждання. Страждання як лейтмотив української історії, літератури, музики, життя українського люду та Василевих батьків, страждання як постійне доповнення до життя всіх талановитих людей із міцним духом і характером, так щедро зроджених українською землею, що навіть народ, який їх породив, не вважав за потрібне цінувати ні їхню працю, ані їхню дорогу, ані їхню думку, лише після смерти згадуючи: так, справді, жив такий і такий, непоганий загалом чоловік, навіть ґеніальний, але… таке важке мав життя, що… Посмертна доля й оцінка також бувала різною, бо національна культура не завжди була готовою вибачити трудну й непряму путь своїх дітей до реалізації. Беззастережно, здається, було поціновано Тараса Шевченка, загальнонародна й іще більше загальноінтеліґентська любов до якого після його смерти виявилася настільки сильною, що не лише до цього часу заважає його глибокій та належній оцінці, а й мало чи не вимагає й від усіх його наступників такої ж високої життєвої трагедії.

Василь Стус був готовим пройти цим шляхом, а той же Мережковський, Вернадський чи Короленко — ні. Чи не тому вони й досі на периферії національної культури, хоч їхній внесок у культуру імперську, яку першим малоросійській та великоруській протиставив, здається, ще Драгоманов, таки значний. Легкість, із якою найосвіченіших (хоча, може, далеко не найсильніших духом) людей витискають на марґінеси культури, водночас страшить і вражає, бо кожна така доля твориться ніби в тіні Кроноса, який із

1 ... 32 33 34 ... 150
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Василь Стус: життя як творчість», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Василь Стус: життя як творчість"