Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Але коли так стоїть справа з літератами, музиками та художниками, то що казати про ґеніїв негуманітарних сфер, які надто рано розуміють, що їхній талант швидше й вище буде поціновано в інших культурах — імперських Австро-Угорщині й Росії колись, західноєвропейських чи американській нині. Не скудіє земля наша, але чи є це життєдайне джерело нескінченним? Відповіді на це не знає ніхто, проте подібне питання постає перед кожним талановитим юнаком, який відчуває в собі сили якщо не перевернути світ, то, принаймні, змінити чи глибше осягнути його.

Схоже, що наприкінці 1950-х це розумів і Василь Стус. Розумів і зі свідомої моральної принуки обрав дорогу страждань та випробувань за право невдячної роботи на ниві рідної культури. При цьому неуникненність страждань була для нього очевидною. Надто добре він знав історію української літератури дев'ятнадцятого віку, усе ще надто болило й життя батьків, які сплачували непомірну ціну за свою україномовність у Донбасі. Проте цей шлях, що ніби закривав життьові перспективи, обіцяв і досягнення, вабив випробуваннями, вказував на непевну путь до визнання через тяжкий труд, через солоний кервавий піт, про що так часто згадує зрілий Стус від кінця шістдесятих, коли береться (спершу несвідомо) до творення містерії свого життя. Точені обличчя його малописьменних батьків через ініціацію великим стражданням (саме великим, бо малі лише дрібнять людину), ніби прочиняли йому двері до відродження на давно згаслому попелищі:

Сидимо біля погаслого вогнища,

перетрушуємо в долонях попіл,

розтираємо витухлі геть вуглини:

а що, як зажевріє раптом жар?

Тут темно і темно там і ще далі темно,

але жар ніби жевріє.

...

Сидимо біля погаслого вогнища —

століття, друге, третє,

жар не стухає, не гасне.

Так що друг, коли невіра його нестерпна,

називає купину вічним вогнем

і просить сірника,

щоб запалити цигарку[196].

Це надзавдання зумовило й вибір шляху — філологія. Метафорою цього шляху стала поема І. Франка «Мойсей», та й саме життя Мойсея, про що Стус коротко згадав у листі до сина від 25 квітня 1979 року. Мовляв, — ось ключ до розуміння моєї сутности, ніби говорив він синові, геть незважаючи на звичку (не лише сина, а й багатьох дослідників-літературознавців) сприймати все крізь шкельця реалістичної літератури чи обмежуватися «голим» текстом. Але чи коректно відокремлювати текст від життя в того, хто від початків прагнув поєднати одне з іншим: фіксуючи в «Палімпсестах» не лише психологічні стани людини, яка все життя йде «проти течії», але й указуючи в такий спосіб на дорогу самореалізації (себто, квітування), підштовхуючи до подолання чимдалі вищих сходинок на шляху самовдосконалення? Та й чи можлива така метафізика без страждання?

Так мудро нас страждання піднесло

понад плавбою і понад собою,

пускай на воду зламане весло,

і стань — уже безпам'ятний — собою,[197] —

визначає рецепт самотворення поет у «Палімпсестах», подарованих йому долею як своєму чи не найпослідовнішому адепту. Щоправда, дарунок цей, як і все від Долі, Василь зміг прийняти лише через чорний каторжний труд. В інституті ж він лише повірив юнацькій мрії щодо можливости модернізації батьківської культури, яка рано чи пізно повинна перестати пожирати чи виштовхувати власних дітей. Повірив тим сильніше, що такі спроби, і спроби доволі вдалі (!), були й до нього — Стефаник, драми Лесі Українки, Тичина, Рильський, Яновський, Довженко, та й Петров-Домонтович із неокласиками. Усе це він уже знав, цим захоплювався, а що планка була високою, то ще більше кортіло її здолати.

Наприкінці навчання Василь Стус пише курсову роботу на матеріалі збірки «Троянди й виноград» Максима Рильського. Очевидно, на цьому етапі поет ставився до неї серйозно й працював кілька місяців, адже вважав її етапною щодо вміння аналізувати поетичний текст. Спроба виявилася вдалою: була відзначена на республіканському конкурсі студентських робіт і навіть набула певного резонансу. Це, втім, не надто переконувало Василя в її вартості й він послав її самому Максиму Тадейовичу.

Рильський, цілком імовірно, звернув увагу на цю працю навіть попри те, що його творчість була предметом зацікавлень не лише дипломних і курсових, а й серйозних наукових досліджень. Адже, крім самої праці, звертав на себе увагу й реґіон, звідки її було надіслано, — русифіковане Сталіно. І хоча жодних письмових свідчень про те, як сприйняв цю працю Максим Тадейович, знайти не вдалося, проте він все ж зважив за необхідне відповісти Стусові, який навіть показував листа в інституті[198].

Попереду було військо, уникнути якого Василь не міг. А тому, коли при розподілі випускників комусь треба було погоджуватися їхати в далеке село на Кіровоградщині, Стус після кількаденних роздумів вирішив звільнити від примусового «заслання» Зінаїду Кононученко, якій випадало їхати туди мінімум на три роки.

— Не йди поки що туди, на комісію, спочатку я зайду, — сказав він їй. — Мені скоро до армії, то візьму Кіровоградщину[199].

Важко сказати, чого в цьому виборі було більше — бажання прислужитися одногрупниці, чи, може, «стужілий за справжньою, не донецькою Україною»[200], Стус вирішив перед військом дихнути озоном української стихії на межі Кіровоградщини та Вінниччини, тим більше, що від місця призначення до рідної Рахнівки було не більше ста кілометрів. Проте якими б мотивами не керувався поет, цей від'їзд заради когось у символічному сенсі став своєрідною прелюдією всього його майбуття — життя, у якому власна реалізація не була еґоїстичною самоціллю, а неодмінно повинна була впливати на світ, аби перед смертю можна було без надриву й позування писати: «Мені хороше від того, що нічого злого за свої 40 літ не робив, допомагав людям у біді, а коли часом і сам залітав у біду, то не пхинькав і не нарікав. Бо це — життя, Доля…»[201]

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Не відлюбив свою тривогу ранню… Василь Стус — поет і людина. — К.: Український письменник, 1993, 400 с.

2. Карна справа № 47 по обвинуваченню Стуса Василя Семеновича у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 КК УРСР в 12-ти томах / Розпочата: 13 січня 1972 р. — Закінчена: 26 липня 1972 р. — Зберігається в архіві СБУ. № 67298 фп.

3. Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Упорядкування Богдана Підгірного. — Тернопіль: Підручники і посібники.

Частина 1. — 2002, 336 с.

Частина 2. — 2003, 320 с.

4. Загальний зошит із автографами Василя Стуса. — Зберігається у відділі рукописних фондів і текстології Інституту