BooksUkraine.com » Сучасна проза » Танці у напівтемряві кімнати 📚 - Українською

Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"

173
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Танці у напівтемряві кімнати" автора Ярослава Юріївна Яковенко. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35
Перейти на сторінку:
дивом опинилася біля раритетної телефонної будки. Єдиний відбиток сучасності – відсутність потреби у монетах, жетонах чи картках – просто набираєш номер. Валізу я залишила коло будки, на видноті. Поласувати грабіжникам було нічим – там лежала книга Ієна Мак'юена і кілька легких сукеньок. Зачинивши за собою двері, збагнула, що дзвонити мені нема кому. Якщо точніше, то я дозволила собі слабкість звузити мегаполіс до однієї людини, хоч там і без того було повно знайомих. От тільки телефонувати не стала, бо справа була у тім, що з банки з абрикосовим джемом у моїй валізці по краплині сочилося минулорічне літо, в якому нічого не лишилося від того чоловіка, який навчив мене посміхатися і дивитися серіали з британським актором Домініком Уестом. Час заповнив наші простори іншими людьми. Простовбичивши коло телефону хвилин десять чи десь так, вийшла з будки, не перевіривши навіть, чи апарат справний.

Узявши валізу, дійшла підземним переходом до місця зупинки таксі й сіла у автівку.

– У справах? – запитав водій, ніби ми двісті років знайомі. – Або просто так?

Голос його – різко пронизуючий тенор – тільки підсилював враження, що переді мною була людина брутальна. Він відкрив мені дверцята завченим рухом, навіть не глянувши у мій бік. Тепер уважно подивився у дзеркало заднього виду, ніби прямісінько в очі.

Від несподіванки ніяково промовчала, а коли ми проїхали третину шляху, відповіла:

– Чи не могли б Ви повернути назад за першої ліпшої можливості? Я передумала щодо справ. Мені треба до центру…просто так.

– Ага, зараз, – буркнув водій. – Тут однобічний рух. Доведеться їхати ще кілька кілометрів.

Я встигла забути, що вулиці тут з однобічним рухом попри будь-яку логіку, а небо над лівим берегом може бути зовсім білим і сірим одночасно у ті моменти, коли повільно розстилається над мостами, цими лякаючими збіговиськом заліза.

– Гаразд, – відповіла. І раптом у голові промайнула ідея. – Послухайте,– звернулася до нього, – часом не знаєте, ресторан на вул. Шота Руставелі поруч з концертним майданчиком уже відчинено?

Я, звісно, розуміла: шансів, що таксист зрозуміє, який заклад я маю на увазі, небагато. Він обернувся, помовчав і зміряв мене таким поглядом, ніби я не при своєму розумі. «Ось і все. Тепер водій точно поставить мені одну зірочку у додатку. Хто тільки вигадав оцінювати пасажирів? Як важливі для нас оцінки інших! Чому? І чи можна такої ранньої години викликати таксі іншим безпечним способом?», – розмірковувала я.

Потім прогнала надокучливі думки і опустила вікно. У ранковому повітрі пахло дощем, але хмар видно не було. Габаритні вогні попереду таксі нагадували стеклярус. Засвітився зелений сигнал світлофора, поновився рух. Їзда у автівці завжди мене заспокоювала, але не цього разу. Я думала про того, з ким познайомилася завдяки книжкам, і кого вперше зустріла на вулиці, названій на честь середньовічного грузинського поета.

Наскільки претензійним був тон моїх перших листів! І це звична справа, своєрідний самозахист, коли ти звикла до сприймання тебе оточуючими як інакшої у найгіршому сенсі цього слова. Хоча уся «інакшість» – це два післяопераційних шрами на сухожиллях. З ним не доводилося нервувати через візуальні оцінки, одразу перейшовши до найцікавішого – вимірювання глибини та ширини душі один одного. Я боялася, що, якщо ми зустрінемося, то магія зникне. Або ми не порозуміємося у житті як ладнали на папері.

Так повелося, певно, з дитячих літ: мені хотілося, щоб увесь двір чув мій сміх, який би полонив усіх. Я чула гомін голосів дітлахів, читаючи збірку давньогрецьких міфів, не відчуваючи ніг, але звільняючись від страхів. Так повелося, певно, з юнацьких літ: мені хотілося бути з іншими на рівних. Одне з моїх найкращих, хоч і сумнівних, рішень – екзерсис біля балетного станка та на середині зали, ніби не існувало жодних заперечень. Тільки-но місто накривав ковдрою вечір, я тихенько пробиралася у репетиційну залу. Помирала кожного разу у цих кімнатах з дзеркалами на три сторони, воскресала щоразу як вдавалося протриматися на одній нозі без опори на десять секунд довше, аніж завжди. «Раз-два-три. Колиска для кішки. Почекати ще трішки, затихне біль, повернеться посмішка. Я – сильне маленьке деревце». Перевдягалася, перевзувалася, здавала ключі. Нічний сторож впізнавав моє лице.

Вчилася ходити три довгих роки, а з тим, хто писав мені листи, навчилася літати за кілька місяців. На тому б усе і полишити, але вигаданий світ став несподівано дуже реальним і бажаним.

– Вікно краще закрийте. Ще застудитеся, – перервав потік спогадів водій таксі.

Ох і компаньйончик мені трапився! Серйозний чоловік.

– Спасибі за турботу, – чемно подякувавши, підняла скло.

– А що Ви там наспівували? Якісь «раз–два–три»… У дорозі закачує? – поцікавився таксист, не відводячи очей від дороги.

– Господи, ні! Просто дитяча лічилка. Ну, знаєте, коли дітки грають… весела небилиця, – затараторила я, відчуваючи як починають палати обидві щоки.

На моє щастя ми виїхали на широкий проспект і водій озвався:

– Тут за рогом ресторан, про який запитували. Зачинено…то куди тепер?

У той момент таксист з мене кепкував. Майже впевнена у цьому. Однак повірити ані його словам, ані власним очам, коли ми повернули, не могла. Кинувши квапливо «чекайте на мене тут», вибігла на тротуар, нічого не впізнаючи. Історична забудова у стилі неоренесанс залишилася, але ресторану і слід простив. На його місці виріс новий. Там тепер подавали страви азійської кухні, судячи з вивіски.

Іноді складно витримати якийсь певний момент. З часом ти озираєшся і розумієш, що пазл складається – усе, що сталося, у решті решт мало привести тебе сюди. Повернення для мене стало квантовим переходом. Мені вдалося побачити усе у світлі кількарічної давнини: ніби ресторан, що був тут раніше, відкрили спеціально для мене і ось ці кущики у ящики завбачливо посадили виключно для того вечора, коли я впізнала його. Те, що я бачила, переконувало мене у тому, що він і є той, хто мені писав. Він – справді він, один і той же. Тоді у залі ресторану, схожого більше на закинуту оранжерею, я ховалася за колоною з білих квадратиків плитки коло барної стійки, а незвичайної форми дзеркала і підсвічені знизу голови тварин з папьє маше множили мої страхи: мені ніби знову тринадцять і я стояла у бальній залі. Краса його жестів завдавала мені болю, ніби речі, яких не досягти, якими не заволодіти.

Спостерігати за ним крадькома було не у моїх правилах, однак у той самий момент, коли я побачила його по-справжньому щасливим у компанії друзів, мені нічого більше не було від нього потрібно. І раніше розуміла, що наші

1 ... 34 35
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танці у напівтемряві кімнати», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танці у напівтемряві кімнати"