Читати книгу - "Собака Баскервілів, Артур Конан Дойль"

- Добридень, докторе Ватсоне! - незвично привітно вигукнув він.- Дайте-но коням трохи перепочити, а самі заходьте до мене: порадіємо разом, вип’ємо по келишку вина.

Після того, що я чув про його стосунки з дочкою, я не міг мати до нього вже надто дружніх почуттів, але мені хотілося будь-що відіслати Перкінса з коляскою додому, і нагода ця була якнайкращою. Я вийшов на дорогу, звелів переказати серові Генрі, що повернуся під обід, а тоді подався за Френклендом до його їдальні.

- Сьогодні в мене великий день, сер, справжнісіньке свято! - вигукнув він, хихочучи.- Я виграв два позови. Тепер тутешній люд зрозуміє, що закон є закон і що тут є той, хто не побоїться вдатися до його зброї. Я домігся права вільного проїзду через парк старого Мідлтона,- самісінькою серединою парку, сер, за якихось сто ярдів од його власних дверей. Що ви про це скажете? Ми ще провчимо отих магнатів, хай їм біс,- нехай знають, що їм ніхто не дозволить нехтувати громадським правом! До того ж я перекрив дорогу до лісу, куди люди з Фернворсі внадилися ходити на прогулянки. Ці пекельні вилупки чхати хотіли на приватні маєтки; вони гадають, що їм можна де заманеться розкидати папірці й пляшки! Обидві справи скінчено, докторе Ватсоне, і обидві на мою користь. У мене давно вже не було такого радісного дня - хіба тоді, як я засудив сера Джона Морленда за браконьєрство, коли він полював на кролів у власному загоні.

- Як вам це вдалося?

- Перегляньте судові книги, сер. Не пошкодуєте. «Френкленд проти Морленда», Королівський суд. Це коштувало мені двохсот фунтів, але я виграв.

- І що ж це вам дало?

- Нічого, сер, анічогісінько. Я гордий із того, що не маю власного інтересу в цих справах. Я лише виконую свій обов’язок перед громадою. Нема сумніву, що цієї ночі селяни з Фернворсі спалять на вогнищі моє опудало. Останнього разу, коли таке було, я сказав поліції, щоб вони заборонили ті їхні вистави. Але поліція в нашому графстві ні до чого не здатна, сер,- не може надати мені навіть того захисту, якого я сподіваюся! Стривайте-но, справа «Френкленд проти поліції» приверне до себе увагу нашої публіки. Я вже казав у поліції, що вони пошкодують, що так обходяться зі мною, і слова мої вже справдились.

- Тобто як? - спитав я.

Старий кинув на мене вельми промовистий погляд.

- Їм кортить дізнатися дещо з того, що мені відомо, та я нізащо не допомагатиму цим негідникам!

Я давно шукав нагоди здихатися старого балакуна, але останні його слова мене насторожили. Я добре знав норовисту вдачу цього гріховоди: варто було хоч трохи зацікавитися його словами, як він замовкав.

- Знову, напевно, браконьєрство? - байдуже спитав я.

- Е, ні, братику, тут дещо серйозніше! Ви чули про того каторжанина на болотах?

Я отетерів.

- Отже, ви знаєте, де він переховується? - спитав я.

- Достеменного місця, може, й не знаю, а навести поліцію на його слід можу. Невже вам не спадало на думку, що спіймати його ми зможемо тільки тоді, коли знайдемо того, хто носить йому харчі?

Все це було таке близьке до правди, що мені стало ніяково.

- Звичайно,- мовив я,- але звідки ви знаєте, що він досі переховується на болотах?

- Знаю, бо на власні очі бачив того, хто носить йому їсти.

Від думки про Берімора в мене тьохнуло серце. Якщо він

потрапить до рук цього розлюченого, пронозуватого дідка, йому буде непереливки. Але наступне Френклендове зауваження скинуло тягар з моїх пліч.

- Вас, напевно, здивує, що їжу йому носить дитина! Я бачу її щодня крізь підзорну трубу, яка в мене на даху. Дитина ця ходить тим самим шляхом, тієї самої години,- до кого ж вона ходить, як не до каторжанина?

Нарешті щастя усміхнулося мені! Але я й знаку не подав, що мені це цікаво. Дитина! Берімор казав, що нашому незнайомцеві носить харчі якийсь хлоп’як. Отже, Френкленд натрапив на його слід, а не на слід каторжанина. Якби я міг розпитати його, це врятувало б мене від довгих, стомливих пошуків. Але моїми козирями, як і раніше, зоставались недовіра і байдужість.

- А мені здається, що це синок якогось тутешнього вівчаря. Мабуть, носить батькові обід.

Найменша моя спроба щось заперечити ще дужче розлютила старого. Його очі люто блиснули, бакенбарди наїжачились.

- Справді, сер? - мовив він, простягши руку в бік широких болотяних просторів.- А гранітний стовп ви бачите? А низенький пагорб позаду, що поріс терном? Там найбільше кам’яних брил на всьому тому болоті. Що в такій місцині робити вівчареві? Ваша думка, сер, просто-таки наївна!

Я покірно погодився, що не взяв до уваги цих фактів. Моя покора йому сподобалась, і він провадив далі:

- Будьте певні, сер, що я ніколи не роблю висновків поспіхом. Я бачив того хлопчину з вузликом не раз. Щодня або й двічі на день. Я можу... стривайте, докторе Ватсоне. Мені мерещиться, чи на схилі он того пагорба справді щось ворушиться?

До пагорба було кілька миль, але все-таки на його сірувато-зеленому схилі я чітко побачив маленьку темну цятку.

- Ходімо, сер, ходімо! - вигукнув Френкленд, кинувшись нагору.- Побачите все на власні очі й зможете судити про все самі.

На пласкому даху будинку стояла величезна підзорна труба на триніжку. Френкленд притулив до неї око й переможно скрикнув:

- Мерщій, докторе Ватсоне, мерщій, поки він не заховався за схилом пагорба!

То справді був маленький хлопчина з вузликом за плечима, що поволі сходив нагору. Коли він вибрався на вершину, я виразно побачив на тлі холодної небесної блакиті його незграбну постать у лахмітті. Він обережно озирнувся, перевіряючи, чи не стежать за ним. Потім побіг геть і зник за пагорбом.

- Ну?! Правда чи ні?

- То справді був хлопчик, і він, мабуть, мав підстави так ховатися.

- А що то за підстави? То вже справа тутешніх констеблів. Та я не пророню жодного слова, і вас теж, докторе Ватсоне, прошу мовчати. Ані слова! Зрозуміли?

- Як знаєте.

- Вони зневажають