Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Один з них, просунувши голову крізь колюче сплетіння вікна, хрипло промовив: «Мальчики, воды, хлеба!». Тут же з кількох вікон другого і третього поверхів спустились мотузочки з пустими консервними банками, якісь брезентові ремінці і, навіть, зв`язані в ланцюжок солдатські обмотки. Хто з нас як міг і що мав, наповнював тим ті банки, прив`язував свої торбинки, пакунки, а бранці швиденько витягували їх догори. Хтось з німців схаменувсь і, погрозливо скинувши з плечей рушницю та клацнувши затвором, закричав: «Век! Век!» і ще щось до того «век» добавляючи, щоб ми скоріш зрозуміли, що може бути непереливки.

За кілька днів по тому і цей табір військовополонених було розформовано. Якусь частину бранців перевезено до інших таборів, якоюсь частиною звантажили вантажні вагони, забили двері, душники і повезли до «рейху», невеличку частину залишили, щоб було кому обслуговувати типових чиновників різного роду німецьких комендатур.

Вже зовсім пізньої осені до цього табору привезли з Вінницького психоневрологічного диспансеру кількасот його постійних пацієнтів.

Охорона їхня була слабенькою; більше для того, щоб хтось туди не ввійшов, а не для того, щоб хтось звідти пішов. Через рідку сітку з колючого дроту добре було видно хаотично сновигаючі між казармами постаті безнадійно хворих. В довгих смугастих халатах на голе тіло, босі, деякі з них мали на стриженій голові щось подібне до ковпачка чи до очіпка.

Ці постаті про щось говорили, частіше, самі до себе, викрикували, співали, плакали, реготали. Якщо хтось з них, на думку охоронців, переходив межу в своїй поведінці, то німець, або вже наш поліцай знімав гвинтівку і… за один–два постріл обривав на якомусь там кроці або слові надміру говіркого. Далі, вже при допомозі прикладу чи шомпола, два інших скалічених відтягали за руки–ноги ще не охолонувшого однопалатника до рову на колишньому стрельбищі. Були випадки, коли хтось з цих убогих виходив за межі табору, тулився якоїсь оселі, нишпорив попід тинами, а потім сам повертався до «свого дому».

Якогось ранку в двір табору в`їхала здоровенна вантажна машина. З кабіни вантажівки вийшов німецький офіцер, а з борту — сплигнуло зо два десятки «дойче зольдатен». На все приготування, оформлення, погодження, ознайомлення з місцевими умовами спецкоманда витратила з півгодини. А далі кожен з них добре знав, що має робити.

За кілька десятків метрів від казарм, свого часу, була викопана величезна траншея, в якій проводились навчальні стрільби. Хоч траншея була досить глибока, вона була ще обнесена по всьому периметру земляним насипом з тої землі, яка викопувалась. Все це робилося задля одержання безпеки під час стрільб.

Тепер німці максимально використали місцеві умови для проведення спецоперації. Одні зганяли «контингент» лікарні у величезний гурт, другі відсікали від того гурту десяток хворих і ставили їх до фронтальної стінки траншеї, треті з двох ручних кулеметів, вмостившись біля тильної стінки рову, стріляли по живій цілі. «Робота» йшла за певним ритмом. Німці не робили ні найменших спроб, щоб якось приховати свою «роботу». По обіді всілись у вантажівку і поїхали туди, куди там їм треба було по графіку, а постійний особовий склад табору тут же організував «поховання». От і пригодилась земля з насипу.

Хвиля розбою, погромів, розстрілів, катувань котилася околицями міста, набираючи небачених, нечуваних розмірів і досягла своєї горгонівської вершини у центрі міста.

Те, що вчинилось у «новому місті» в ті дні, я не бачив. Рідко доводилось мені бути на тому краю ще в довоєнний час, а тепер мене чогось туди не «занесло». Та чутка про розстріл німцями чотирьохсот мешканців району рознеслась миттєво.

Дозволю собі, раніш ніж розказати про цю жахливу фашистську акцію перших днів окупації міста, зробити певний відступ від безпосередніх, конкретних фактів.

Після того, як місто було звільнено Червоною Армією від окупантів, місцеві органи влади зайнялись розслідуванням злочинів, скоєних фашистами над громадянами міста і району. Спеціальні комісії поскладали звіти, зробили висновки, все полічили, підсумували, назвали прізвища організаторів і виконавців. Відбулися швидкі суди військових трибуналів та затяжні народні суди. Оголошено вироки. На засіданнях райкомів партії заслухано звітні доповіді надзвичайних комісій, винесено відповідні постанови з неодмінною констатацією «прийняти до відома» і все це здано в архіви з грифом «секретно», або ж «для службового користування».

Доступ до цих документів здійснювався за певним списком і з спеціального дозволу.

Не дивно, що через невеликий таки проміжок часу все це людовбивство почало потихеньку забуватись, вивітрюватись з пам’яті. Мало того, чинились всілякі бюрократичні перешкоди для того, щоб унеможливити доступ до тих «матеріалів» пересічному громадянину, який з тих чи інших міркувань виявляв намір щось з’ясувати для себе, чи пояснити комусь. Більше того, можна було «напоротись» на підозру і, навіть, на досить рішуче переслідування за намір щось взнати детальніше про ту чи іншу трагедію. Окремі акції німецьких фашистів старанно замовчувались радянською владою (наприклад, трагедія Бабиного Яру в Києві, чи розстріл в Криму, та й акція «Кар’єр» у Хмільнику).

Серед всіх трагічних акцій по знищенню окупантами хмільничан влітку сорок першого, це людовбивство чомусь старанно замовчувалось. Коли в другій половині дев’яностих я спробував з’ясувати щось конкретно з приводу цієї трагедії, то наштовхнувся на цілковитий морок. Ні в архіві, ні в редакції газети, ні в товаристві ветеранів війни, ні від кого з офіційних посадових осіб міста не можна було одержати хоч щось, хоч якусь згадку, хоч якийсь доказ, підтвердження того, що я шукав. Коли ж «в лоб» запитав досить відповідального районника: «Невже в усьому місті немає жодного примірника звіту надзвичайної комісії про злочини, вчинені німецько-фашистськими окупантами в період з липня 1941 р. по березень 1944 р.?» — той пробелькотів щось на зразок того, що був один примірник в колишньому райкомі партії та після розпаду і партії, і Союзу десь подівся.

Почав шукати однолітків з тих часів. Може, вони пам’ятають щось з того?

Ось що написав Коля Іващук, відповідаючи на мої листи: «Захопили німці Хмільник 13 липня 1941 року. Вже на третій день біля залізничного мосту (по дорозі на Бердичів) розстріляли 400 чоловік. Це були, в основному, активісти, яких видали зрадники. Частину єврейського населення зігнали у двір райспоживспілки і там мучили їх: заставляли танцювати босими на битому склі, обрізали