Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Говорив Федя: «Людей тих гнали по вулиці, що йшла через ставок і млин Залевського, а далі на Бердичівську дорогу. Вони ледь-ледь переставляли ноги, були дуже побиті, одежа пошматована, босоніж. Деякі з них зовсім не мали сили йти і їх підтримували ті, що йшли поруч. Цю, досить велику колону в’язнів, гнали, тримаючись боків колони, шість–вісім німців. Колона йшла поволі, ледь-ледь, а німці безперервно лупили кийками, прикладами, носаками кожного, хто уповільнював ходу. Вже біля самої застави млина зовсім знесилених відстріляли короткими чергами з автоматів і скинули до низу. На якихось півгодини колона зникла за порядком придорожніх хат, а там знову показалась вже на самому початку Бердичівської шосейки.
Вмостившись на бильце теліжки, поставленої сторч біля клуні, я бачив, як колона повернула з дороги до кар’єру, а за якусь хвилину–дві частина її забіліла і відокремилась від основної. То німці почали свою роботу, як завжди акуратно і в певному порядку: заставили бранців, перш ніж лягти в землю, роздягнутись до білизни. А далі було все добре видно, та не було чути. Все як у німому кіно: побілілу групу бранців ставили на бруствер (насип на самому краю ями) і розстрілювали. Поки стрілки, перевіряючи надійність своєї роботи, зіштовхували ногами тих, хто не спромігся сам звалитись в кар`єр, підводили наступну групу. В такому порядку, порція за порцією, німці виконували свою роботу, не збиваючись з ритму.
Самих пострілів чути не було, хоч добре було видно як німці наставляли автомати, як після цього падали люди — одні конвульсивно здригались, інші гупались стовпом, ще інші клякнувши ногами, наче в роздумі, схилялись додолу.
Перебуваючи у Хмільнику у пошуках хоч якихось офіційних відомостей, пощастило мені зустрітись і розмовляти ще з одним свідком тих подій літа сорок першого. То був Абович Ісак Михайлович. Говорили ми в його службовому кабінеті директора районної електромережі. Робочий день закінчився, приміщення дирекції спустіло, вщухли телефони, виключився селектор. Ісак Михайлович неквапливо розказував про гето, в якому перебував того часу, про своїх батьків, родичів, розстріляних у сосняку під Вербівкою. Потім підвів мене до відкритого вікна і, показавши рукою на довгу з підмурком будівлю складського типу, промовив:
— Ось у цю гамазею німці заволокли більше чотирьохсот наших людей. Знущанням, катуванням довели їх до нестями, божевілля: потім вивели до кар`єру і всіх розстріляли. На моє запитання, чи доводилось йому десь, щось читати про це в офіційних документах — виразно розвів руками…
Та все ж мені довелось прочитати про цю страшну і так довго замовчувану у Хмільнику, в Радянській Україні, в усьому Союзі, подію.
Ісак Михайлович порадив мені відвідати Сурову Галину Миколаївну, у якої було дещо з матеріалів про життя і смерть хмільничан в роки окупації міста. І коли Абович дав мені цидулку з адресою Сурової, я звернув увагу, що на вказаній вулиці Шевченка, я жив з мамою і в роки війни, і після війни, а мама проживала на цій вулиці до самої смерті до 1980 року.
44‑й номер будинку, а ми на початку — в п’ятому номері.
Поволі під`їжджаючи машиною до сорок четвертого, я під’їхав до свого минулого…
По ліву сторону, раніше згадуваний мною будинок витонченої архітектури, в якому незмінно розміщувалось місцеве відділення НКВС, а в роки окупації — жандармерія–поліція. Праворуч саме той сорок четвертий, досить величний цегляний будинок, піднесений на кам’яний цоколь, з розлогими сходами. В післявоєнні роки в будинку розміщувалось районне відділення КДБ[35].
Підіймаюсь по тих сходах, якими ступав в свої шістнадцять літ. Стукаю в двері з табличкою «5».
— Відчинено, заходьте…
З глибини кімнати мене привітно запрошує вже немолода жінка.
— Тільки-но дзвонив Ісак Михайлович. Я вже знаю, хто ви і що вас цікавить. Заходьте.
Не чекаючи від мене запитань, Галина Миколаївна послідовно і докладно розказала мені про себе, про своїх батьків, поділилась думками про деякі події минулого…
Сама Галина Миколаївна вже на пенсії, але продовжує ще працювати прибиральницею в санаторії для працівників МВС (санаторій в тому будинку, де колись розміщувалась міліція, а до революції — будинок земського лікаря Донцова). Мама її, Катерина Каленівна, недавно померла: Праведниця Миру — переховувала євреїв, рятуючи їх від неминуючої смерті. Батько — кадровий офіцер Радянської Армії, фронтовик, кілька років пожив ще після війни та рани і підірване здоров`я вкоротили його вік.
По закінченню своєї оповіді Галина Миколаївна дала мені книжку, яку надіслала їй з Америки давня подруга дитинства Емілія Кеслер. По всьому було видно, що Галина Миколаївна дуже береже цю книжку. Вона так і сказала:
— В цій книжці згадується багато людей, яких я знала, розказується про мою маму…
Я попросив дозволу переглянути книжку, зробити деякі виписки. Вмостившись за столом, почав гортати сторінки цієї книги, що видана російською мовою. Прочитав автора і назву книги: «Самуил Гиль «Кровь их сегодня говорит. О катастрофе и героизме евреев в городах и местечках Украины» (Нью–Йорк, 1995).
Догорнув до сторінок, в яких йдеться про Хмільник.
Читаю на сторінці 36:
«— … 12 августа 1941 года на шоссейной дороге Хмельник–Уланов были расстреляны 400 мирных советских граждан».
Так вперше я натрапив, що в друкованій великим тиражем книжці, виданій в Америці (!), мова йде про те, що я багато років намагався знайти тут, у Хмільнику, в місті, де була здійснена ця акція. Та на цьому мої «відкриття» тільки почалися.
В розділі «Михаил Гиль, бывший узник Хмельникского гетто» читаю просте речення: «В июне 1941 я окончил 5 классов средней школы» — в голові спалахнуло — та це ж Мишко Гила[36]. Ми ж з ним навчались в одній школі, в одному класі! А коли прочитав далі: «Не зная, что война уже началась, группа ребят моего класса ушла в лес, чтобы отметить начало каникул. День был прекрасный, в лесу все зеленело и пахло, воздух был чист и приятен, грело солнышко. Сидя у костра, мы напевали известную песню «Если завтра война», не подозревая, что она уже полыхает на всей огромной границе». Це він, Мишко Гила, частенько обіцяв нам (а мені особливо), що як ми не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький», після закриття браузера.