Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

імпровізоване на швидку руч з матраців, патиків, решток коців, видобутих з мотлоху, досить добре надавалося до спостереження, хоч я від матраців, з яких сипалася потерть, негайно Вкрився грубим шаром пилу і ледве стримався, аби не чхнути На весь голос. Я лише відсунув на кілька пальців одну, а тоді Н(е одну з дощок, що затуляли двері, і вся кімната припасувалася до мого зору. Дошки, правда, заважали, бо їх дОІ!0. дилося підтримувати ліктем, аби вони не валилися на голову а це вимагало додаткової обережности й значного зусилля' аж я дещо розтяг м’язи, як виявилося згодом, хоч т0^’ признаюся щиро, я навіть не дуже помічав незручність своєї пози, так мене заполонило несподіване відкриття Перше, що я побачив у кімнаті, настільки мене ошелешило, хоч я й звик до дивацтв Дома, зрештою, як і всі ми звикли, що я забув, чому я первісно потрапив на балькон. Дом стояв біля печі з відкритим кружалом, з якого виривалося полум’я; у руках він тримав грубий зшиток, з якого видирав списаний аркуш за аркушем й кидав у вогонь, примовляючи до своїх тварин. Те, що він промовляв, до тварин, мене не здивувало, я не раз був свідком, як він говорив до них, він взагалі хибує на звичку звертатися однаково до людей і звірів, і мені вже траплялося бачити його тварин непорушними, коли він їх угрущав або хвалив. Однак тепер вони сиділи по-інакшому непорушні, як зборище ідолів, рівних серед рівних, не кліпаючи очима, навіть, здавалося, не дихаючи. І попри цю підкреслену непорушність, мене пройняло неприємне враження, можливо, це й виявилося те найперше, що різонуло мене раптовим усвідомленням: якби Дом хоч трохи підвищив тон, вони гнулися б і йшли за його голосом, як за вітром, бо Дом одним словом спроможний перелити їх в іншу подобу, згідно з невисловленою угодою, яка між ними прискорено наростала, і, здавалося, вони тільки цього чекали, і я зараз мав побачити страшну кухню, забризкану кров’ю й тельбухами, де здійснюватиметься це перевтілення. Слів мені не пощастило зловити. Дом говорив тихо, і вони лишалися по той бік дверей. Я спробував відхилити одну половину бальконних дверей, та з перших же несміливих спроб, хоч двері, виявилося, й були не замкнені, переконався: без великого шуму їх не зрушити ні на палець. Я зняв черевик, аби підважити горішню дошку, тільки й це не допомогло; і я, трохи пововтузившися, бо мені не дуже кортіло відкидати мотлох, що завалював низ, заходився обстежувати другу половину і дуже втішився. На другій половині нижнє скло хтось вибив, і його затулили подушкою. Я обережно витяг її, роблячи віддих, аби не наковтатися пір’я, і на мить завагався я, випадково, не хворий, бо те, що я почув, не скидалося дійсність. Я знав Дома не один рік, я надто часто ходив «0 нього, як і багато хто з нас, щоб повірити, ніби Дом здатний 0гак читати вірші, і то, що вже зовсім межувало з неймовірним, – свої вірші. Це вже належало просто до немисленного! Адже більш далекої від літератури людини, ніж він, юді собі взагалі уявити. Та що тут казати, хто знає Дома, *0Й не сумнівається: Дом і вірші – непоєднальні річі. І це я так само певно знав, як і кожен з нас, і тепер маєш – Дом читав вірші, і то свої вірші! Але найразючіше: які! Це мене остаточно приголомшило. Вірші, в які він повплітав прізвища Козютка-Млодютка, Ціми, ба більше – події, які я особисто Дому колись розповів і про які, крім нього, не знала ні одна душа, і все це якось у нього обернулося таким об’явленням, що мені аж серце зупинилося, бо такого ще не створювала жодна людина. І ці вірші Дом нищив! Признаюся, я вагаюся відповісти, що мене більше потрясло, те, що Дом нищив ці вірші, чи те, що він взагалі спромігся їх написати. Що таких віршів не існувало від створення світу, я збагнув після кількох рядків. І в наближенні чогось подібного я ніколи ніде не чув. А я, хоч, і не літератор, досить – досить, очевидно, заради скромности, – ґрунтовно обізнаний з світовою літературою і розуміюся на ній, як рідко хто з найвибагливіших критиків. Нема ради, так воно є, і це не на те, аби хизуватися перед жіноцтвом, яке зовсім безпомічне перед красними словами (треба ж у моєму фаху розумітися на жіночій душі), а й задля власного збагачення. Я вловлюю кожний нюанс, кожний образ, кожне поетичне недомовлення, те, що між, рядками; колись, зрештою, і сам писав, і то не тільки тоді, коли закохувався. Та що тут казати, я вам свідок: таких віршів жодна література ще не знала! Такого ще не створював ніхто. Кілька з цих віршів вистачило б, щоб здобути собі вічну славу, а ця людина нищила такий скарб! Нищила, свідомо відмовляючись від вічности, бож Дом тямив ціну найменшого безсмертя, він не потребував вияснень, що таке вічність. Вірте мені, це настільки нестерпно бачити, як людина розкидається вічністю, що я його на мить зненавидів, хоч я не злісної породи людина. Я вам навіть не спроможний передати, що зі мною діялося, коли я усвідомив, що він робить. Мені майнула навіть думка, що коли Домові подобається викидати славу на вітер, то я маю право з чистим сумлінням використати її для себе. Адже я був єдиним свідком на світі, який знав, що це вірші Дома. Якби я не опинився на бальконі, ніхто ніколи і не догадувся б про їхнє існування. Та я не прихопив з собою ні уламка олівця, ні клаптика паперу, щоб записати хоч один вірш. Я пробував запам’ятовувати бодай уривки, щоб потім реставрувати їх з пам’яті, проте вірші виявилися, настільки, як я уже сказав, незвичайні, настільки не походили на інші, будь-коли мною чуті або читані зразки, що я, як уві сні, дослівно кишками відчував їх велич, їх неповторність, неспромігшися ні висловити її, ні запам’ятати. Я не певний, можливо навіть, якби з мене і знайшлося б чим записати, і тоді я безпомічно сплохував би, такою мірою те, що говорив Дом, затьмарювало все досі знане. До нового все треба спочатку звикнути, і на це нове ще не виробили ні форми, ні поняття сприймати, і я помацки, почуттям пробував увійти в те, що він говорив, хоч це мені вдавалося так само, якби я бачив за скляним муром садибу, де ходили і навіть чекали на мене, а мені