Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

забракло б сили перелізти всередину. Дом говорив, наприклад, щось про слова-ящури, праслоза, які мали підзначення кожного предмета, відзначення настільки відмінне від загально нами прийнятого, що кожного разу, як Дом їх вимовляв, мені йшов мороз під шкірою, бо ці слова наче розвертали перед моїми ногами сліпучі рівнини, відкриваючи мені суть, якої я зараз навіть приблизно не здолаю передати. Я лише відчував: то щось могутнє, значуще, хоч, щиро кажучи, розумом я не охоплював того, що Дом говорив. Передо мною наче спустили вогненну завісу, і вона якимось чином уособлювала й Дома. Згодом я себе люто лаяв, чому я на гарячому не зайшов до Дома і не попросив віддати мені той зшиток з віршами: я їх використав би для себе, коли він нехтує ними. Дом напевно погодився б. Йому не тільки не залежало на славі, він уникав її, як хвороби, крім того, він ніколи ні в чому не відмовляв. Однак тоді я так отетерів від почутого, що коли ця думка з’явилася, Дом знищив усі вірші. Щоправда, мушу тут признатися без прикрас, з цього ви бачите, наскільки я щирий, думка дістати для себе Домові вірші виявилася настільки принадною, вона так гуляла і не давала спокою, що за деякий час, коли я його зустрів, я зважився недвозначно натякнути, чи не написав би він для мене, відмовившися від авторства, кільканадцять віршів на зразок тих, які він колись спалив, або чи нема в цього написаних, які він мені подарував би, оскільки йому однакого не залежить на славі, а я, мовляв, кілька разів пробував відновляти почуті уривки з пам'яті, та, на жаль, нічого не виходило. При цьому, звичайно, я не замовчав, як потрапив до нього на балькон і як його бачив. І що, гадаєте, він відповів? Йому дуже прикро, що він не годен мені ані написати нових, ані подарувати старих з тієї простої причини, що він, Дом, взагалі нічого не пише і ніколи не писав. Він, мовляв, охоче допоміг би, та він справді не має зеленого поняття, як пишуть вірші. Чимось іншим завжди охоче прислужиться, проте вірші? Він до них дійсно не має жодного стосунку, і йому дуже прикро, що сталося таке непорозуміння. Він ладен поклястися, що ніколи нічого не палив, і я справді помиляюся, думаючи, що бачив його, як він нібито нищив вірші. Він, звичайно, не хоче цим сказати, ніби я брешу, він вірить мені, що я переконаний, ніби бачив, як він кидав у полум’я вірші. Проте він запевняє мене: то нищив не він. До нього приходить ночувати найрізнорідніша публіка, якій ніде подітися, і напевно я когось із них переплутав з ним.

– Хотів би я знати, як насправді виглядала ця цукрово-рожева історія з паленням віршів, і де в ній правда, а де брехня, – проголосив студент медицини, – бо те, що вона не відбувалася так, як ти розповідаєш, за це я дам собі стяти голову. Почавши вже хоч і з самото балькону. Для кого ти його так докладно описував? Мені зразу впало в око: ти йото описував, наче затявшися переконати нас, що ти й справді Там відсиджувався. Не думай, ніби всі такі дурні, що не помічають, мовляв, що розповім, те й ковтатимуть. Далі. Якщо Ти і потрапив на Домів балькон, що дуже й дуже малоймовірне, «У але вже нехай, нехай раз вийде по-твоєму, – то зовсім не схоже на тебе, аби ти поводився так, як ти запевняв, чекаючи на свою кохану, якщо вона справді твоя кохана, що не менш сумнівне. Тут щось не все тримається купи. Ти не взяв до уваги, що і я знаю тих, про кого ти розповідаєш. Пощо зайве окозамилювання? Не вдаваймося до дрібничковости? Гаразд. Ти явно крутиш, хоч мені ще не зовсім ясне – чому. Припустімо, що це правда. Припустімо на мить, що правда, ніби Дом палив свої незрівнянні вірші, хоч я і знаю, і то як знаю! – що цей негідник ні на що не здібний. Ну, та нехай. Я ж кажу, припустімо, ніби ти цього не вигадав і воно тобі не приснилося на повний шлунок. Я зараз перейду і до головнішого. Вважай! Звідкіля ти довідався, слухаючи Дома, що ті мітич- но-потрясальні вірші написав саме він? Адже не читав же він: «Вірш такий то, написав Дом?» Погодься сам: посилання на те, ніби серед його читання траплялися наші прізвища (наші імена, звичайно, гідні прославлення, тільки щоб Дом це робив – дозволь сумніватися), що й доводить авторство Дома, – не витримує жодної критики. І хоч як ти переконливо калатав себе в груди, розповідаючи (Дом і вогненна завіса, ах, – ах! І звідки у тебе такі сектярські порівняння?), далеко ймовірніше, що коли тебе й справді занесло на балькон Дома, то напевно з зовсім іншою метою. Ану, зрадь, чи не вичікував ти на бальконі (якщо твої ноги йото бодай торкнулися), поки Дом піде, аби полізти до нього в шухляди пошукати грошей, які погано лежать, і, замість грошей, натрапив на зшитки з віршами, прихопити які з собою тобі щось перешкодило (бо твоє уболівання, що вони тобі вислизнули, виглядає майже на справжнє)? Можливо, поява самого господаря або когось іншого, хоч як я тебе знаю, ти не з тих, яким легко перешкодити в подібних справах, у мене теж добра пам’ять. Чи не напоровся ти на додаткові ускладнення, як тоді, пригадуєш, в афері з Борисом? Для мене ясно одне: якби ти справді хотів узяти ті вірші, ти їх узяв би. Тому я вважаю найправдоподібні- шим припущення, що віршів взагалі не існувало і ти від початку до кінця вигадав усю історію виключно, аби похизуватися перед віольончелістом, ну і, звичайно, рештою, мовляв, ти володієш словом ліпше, ніж він. А найголовніше (таж певно, тепер, коли я це згадав, мені ясно, що саме це головна причина, нарешті, я тебе зловив!), аби нагадати, як ти колись знищив чи заповідав знищити кілька своїх віршів і яка то подиву гідна річ. Ти розраховував, що дехто з нас ще пригадує твої єремі- яди, як ти кинув у полум’я свої неперевершені вірші, а тепер, мовляв, розумійте: я нібито говорю про Дома, а це треба сприймати так, що то я. Не Домом, мовляв, захоплюйтесь, а мною, бо саме я той, хто покликаний втілити міт про велику людину, про яку усім прогудів вуха Дом. А що я розповідав не прямо про себе, а про Дома, – це вияв моєї шляхетности. Вона