Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Повернувшись додому, я була впевнена, що завагітніла. Уже перед відльотом до Америки у мене виникли певні підозри, але я нічого не сказала Ніно і всю відпустку насолоджувалася тією таємницею з неймовірною бездумною втіхою. А коли пішла забирати доньок, то вже не мала жодних сумнівів. Мене буквально розпирало від радості, і я ледь стрималася, щоб не поділитися нею з Лілою. Але, як завжди, в останню мить відмовилася від цього наміру, вирішивши: «Як завжди, скаже щось неприємне. Дорікне, що я колись сказала, що більше не хочу дітей». Але Ліла й сама, здавалося, світилася від радості, ніби моє щастя передалося і їй. Вона прийняла мене дуже привітно, вигукнула: «Яка ти красуня!» Я вручила подарунки, які привезла для неї, Енцо і Дженнаро. Розповіла у найдрібніших деталях про міста, де мені довелося побувати, про зустрічі, у яких брала участь. «Через дірку у хмарах я бачила Атлантичний океан, – ділилася я з нею. – Люди у Штатах дуже привітні, не такі стримані, як у Німеччині, і не такі гордовиті, як у Франції. Навіть коли говориш ламаною англійською, вони тебе уважно слухають і намагаються зрозуміти. У ресторанах горланять гучніше, ніж у Неаполі. Хмарочос на проспекті Новара порівняно з тими, що в Бостоні та Нью-Йорку, навіть хмарочосом називати смішно. Вулиці всі пронумеровані, а не названі на честь когось невідомого». Я ні разу не згадала про Ніно, не розповіла нічого про нього чи його роботу, поводилася так, ніби їздила сама. Вона уважно слухала, ставила запитання, на які я не знала відповіді, потім щиро похвалила моїх доньок, сказала, що їй із ними було зовсім нетяжко. Я аж зашарілася від задоволення і вже хотіла сказати, що чекаю дитину. Але Ліла мене випередила й серйозно пробурмотіла:

– Як добре, Лену, що ти повернулася. Я тільки-но дізналася про дещо, і мені б хотілося повідомити про це тобі першій.

Вона теж була вагітна.

38

Поки мене не було, Ліла присвятила моїм донькам серце й душу. Без сумніву, нелегко їй було будити їх уранці, змушувати вмиватися, одягатися, швидко і разом із тим добряче снідати, потім везти до школи на вулиці Тассо через ранкові затори й у такому самому хаосі забирати після уроків, привозити до району, годувати, слідкувати за виконанням домашніх завдань і водночас не занедбати роботу та хатнє господарство. Але, як виявилося після розпитів Деде й Ельзи, упоралася вона на відмінно. Тепер вони вважали мене негодящою матір’ю. Я не вміла готувати пасту з томатним соусом, як це робила тітонька Ліна, не вміла сушити й розчісувати їм волосся так уміло й обережно, як вона. Не було такого, у чому б я могла випередити Лілу. Хіба що вона не знала деяких їхніх улюблених пісень. Слід додати, що в очах Деде та чудова жінка, з якою ми бачилися так рідко («Мамо, а чому б нам не піти до тітоньки Ліни? Чому ти не дозволяєш нам переночувати в неї? Тобі нікуди не треба поїхати?»), мала ще одну рису, що робила її недосяжною: вона була матір’ю Дженнаро. Моя старша донька називала хлопця Ріно і вважала найкращим представником чоловічої статі в усьому світі.

Спершу я зовсім занепала духом. Мої стосунки з дітьми й до цього важко було назвати ідеальними, а тепер вони геть зіпсувалися. Якось під час чергових нарікань на мене я не витримала й вигукнула у відповідь:

– Досить! Ідіть на ярмарок і купіть собі іншу матір!

Згадка про ярмарок була нашою грою, завдяки якій мені завжди вдавалося вгамувати сварки й помиритися. Я казала: «То продайте мене на ярмарку, якщо я вам не подобаюся!» А вони відповідали: «Що ти, матусю, ми не хочемо тебе продавати! Ти подобаєшся нам такою!» Але того разу, можливо, через мій єхидний тон, Деде відповіла:

– Гаразд, ходімо негайно! Продамо тебе і купимо собі тітоньку Ліну!

Отак ми і жили. Очевидно, то був не найкращий час повідомити, що раніше я їм збрехала. Душу роздирали різні почуття: сміливість і сором’язливість, радість і страх, усвідомлення своєї правоти і провина. Я й гадки не мала, з чого почати, адже розмова була нелегкою: «Дівчатка, я гадала, що більше не хочу дітей, але виявилося, що хочу. І тепер я чекаю малюка. У вас буде братик або сестричка. Але їхнім батьком є не ваш татко. Їхній батько – Ніно, у якого вже є дружина і двоє діток, а тому я не знаю, як він сприйме цю новину». Я все міркувала й обдумувала, постійно відкладала розмову.

Згодом між нами відбулася розмова, яка мене здивувала. Деде у присутності Ельзи, яка слухала її з неприхованим хвилюванням, раптом промовила хитрим тоном, до якого вдавалася щоразу, коли хотіла прояснити підступне питання:

– Ти знаєш, що тітонька Ліна спить з Енцо, хоч вони й не одружені?

– Хто тобі сказав?

– Ріно. Енцо йому не батько.

– Це теж Ріно сказав?

– Так. Тоді я запитала у тітоньки Ліни, і вона мені пояснила.

– Що пояснила?

Вона збентежено замовкла. Запитально поглянула на мене, намагаючись уторопати, чи я не гніваюся.

– Не знаю, казати тобі чи ні.

– Кажи вже!

– У тітоньки Ліни теж є чоловік, як у тебе. І той чоловік – батько Ріно, його звати Стефано Карраччі. А ще в неї є Енцо, Енцо Сканно, який спить із нею. У тебе те ж саме: є татко, якого звати Айрота, але ти спиш із Ніно, якого звати Сарраторе.

Я підбадьорливо їй усміхнулася:

– А чому це ти так ретельно вивчила всі імена?

– Бо то тітонька Ліна їх називала. Сказала, що це все дурня. Ріно вийшов із її живота, живе з нею, але звуть його Карраччі, як батька. Ми вийшли з твого живота, живемо набагато більше з тобою, ніж із татком, а звуть нас Айроти.

– І що з того?

– Мамо, якщо комусь спаде на думку говорити про живіт тітоньки Ліни, то він же не скаже, що то – живіт Стефано Карраччі? Він скаже: це – живіт Ліни Черулло. Те ж саме з тобою: твій живіт – то живіт Елени Ґреко, а не живіт П’єтро Айроти.

– І що це означає?

– Що було б справедливо, якби Ріно звали Ріно Черулло, а нас – Деде й Ельза Ґреко.

– Це ти сама до такого додумалася?

– Ні, тітонька Ліна сказала.

– А ти що думаєш?

– Я теж так вважаю.

– Справді?

– Авжеж!

Тут Ельза, побачивши, що грози не буде, штовхнула мене ліктем і бовкнула:

– Неправда, мамусю! Вона сказала, що коли одружиться, то