BooksUkraine.com » Сучасна проза » Історія втраченої дитини, Елена Ферранте 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

66
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Історія втраченої дитини" автора Елена Ферранте. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 125
Перейти на сторінку:
її зватимуть Деде Карраччі.

Деде розгнівано вигукнула:

– Цить, брехухо!

Я звернулася до Ельзи:

– А чому Деде Карраччі?

– Бо вона хоче одружитися з Ріно!

Я запитала в Деде:

– Ти закохана в Ріно?

– Так, – відповіла вона з викликом, – і навіть якщо ми не одружимося, я все одно з ним спатиму!

– З Ріно?

– Так! Як тітонька Ліна з Енцо. І як ти – з Ніно!

– Вона справді може так зробити? – із сумнівом запитала в мене Ельза.

Я не відповіла, перевела розмову на інше. Але ота бесіда покращила мені настрій, розпочала новий період мого життя. Я швидко второпала, що отими балачками про справжніх і несправжніх батьків Ліла зуміла не лише виправдати в очах Деде й Ельзи наше становище, у яке вони потрапили з моєї вини, а й надати йому особливої цікавої принадності. І справді, після того доньки, як зачаровані, припинили плакати за Аделе й Маріарозою, не скиглили після повернення з Флоренції, що хочуть жити з батьком і Доріаною, не доводили до сказу няньку Міреллу, з якою раніше поводилися як із найлютішим ворогом, і не сприймали вороже Неаполь, школу, учителів та однокласників. Та найголовніше – змирилися з тим, що Ніно спить у моєму ліжку. Взагалі здавалися значно спокійнішими. Я відзначила про себе всі ті зміни з неймовірним полегшенням. Як мене не дратувало втручання Ліли в життя моїх дітей і їхнє захоплення нею, я аж ніяк не могла звинуватити її в браку любові до них, у недостатній допомозі чи в тому, що вона не сприяла позбавленню їх від дитячих страхів. То була та Ліла, яку я так любила. Їй щоразу дивовижним чином вдавалося вигулькнути з-за власної злості й здивувати мене. У моєму серці відразу потьмяніли всі попередні образи («Така вже в неї вдача, що поробиш?! Але в душі вона добра, доводиться з нею миритися»), і я мусила визнати, що вона дуже допомагає мені ростити дітей щасливішими.

Прокинувшись одного ранку, я вперше за багато років подумала про неї без ворожості. Пригадала її одруження, першу вагітність. Тоді їй було всього шістнадцять, лише на сім чи вісім років більше, аніж зараз Деде. Моя донька незабаром сягне віку привидів нашої юності. У голові не вкладалося, що всього лише через кілька років моїй дитині, можливо, доведеться, як Лілі, одягти весільну сукню, терпіти чоловіче насилля в ліжку, зачинитися від світу в ролі синьйори Карраччі. Не хотілося й думати, що з нею може статися те, що зі мною: що вона вночі лежатиме під важким тілом дорослого чоловіка на пляжі Маронті, на брудному й мокрому піску, і все це лише заради помсти. Я пригадала всі незгоди, через які нам довелося пройти, і вирішила, що в наших із Лілою стосунках має перемогти солідарність. «Було б дурістю руйнувати нашу дружбу, плекаючи лише неприємні спогади. Без них аж ніяк не обійтися, але слід відсувати їх на задній план», – сказала я собі. Скориставшись нагодою, що доньки сумували за Лілою, я знову з нею зблизилася. Решту зробили наші вагітності.

39

Ми з нею були абсолютно різними вагітними жінками. Моє тіло реагувало на новий стан дуже позитивно, а її – протистояло. І це попри те, що від самого початку Ліла заявила, що дуже хотіла ту дитину. Казала зі сміхом: «Я її запрограмувала». Однак в її організмі, як завжди, щось чинило спротив. Я ніби світилася зсередини особливим рожевим світлом, а Лілине обличчя набуло блідо-зеленкуватого відтінку, білки пожовтіли, сильні запахи її дратували й викликали нудоту.

– Що мені робити? – казала вона. – Я щаслива, але оте створіння в моєму животі – не дуже. Здається, воно сердиться на мене.

Енцо не погоджувався, відповідав:

– Яке там! Йому якраз краще за всіх нас!

На думку Ліли, яка постійно кепкувала з Енцо, він хотів сказати: «То я тобі його підсадив, тож довірся мені, я бачив, що з ним усе добре, не хвилюйся».

З кожною зустріччю Енцо подобався мені дедалі більше, я ним навіть захоплювалася. До його звичної гордості ніби додалася нова, що виявлялася у стократно посиленій жазі трудитися й разом із тим піклуватися про свою кохану – вдома, на роботі, на вулиці, завжди її захищати й виконувати всі забаганки. Він узяв на себе завдання повідомити про новину Стефано, на що той і бровою не повів, лише перекривився й пішов собі. Можливо, через те, що прибутки старої ковбасної крамниці давно були кепськими, і гроші, які йому підкидала колишня дружина, були життєво необхідними. А може, через те, що його стосунки з Лілою лишилися в далекому минулому, і тепер йому не було ніякого діла до її вагітності, він мав інші проблеми й потреби.

Та найголовнішим було те, що Енцо взявся повідомити цю новину Дженнаро. Ліла соромилася розмовляти з сином про деякі речі, як і я – з Деде й Ельзою, хоч я мала для цього більше причин. Дженнаро був не малим хлопчам, і з ним не можна було розмовляти, як з дитиною. Це був підліток у розпалі пубертатної кризи, якому ще не вдалося досягти внутрішньої душевної рівноваги. Після того як його двічі залишили на другий рік у гімназії, він став надзвичайно вразливим, міг розплакатися з найменшого приводу, а потім тяжко переживав через нестриманість. Він цілими днями блукав вулицями або ж стирчав у ковбасній крамниці батька. Сидів мовчки в кутку й потирав вугрі, що рясно вкривали його широке обличчя, невідривно спостерігаючи за кожним жестом і словом Стефано.

Ліла була переконана, що для сина новина стане тяжким ударом, місця собі не знаходила, не знаючи, як про це сказати, і водночас боялася, що це зробить хтось інший, наприклад Стефано. Тому одного вечора Енцо відвів хлопця вбік і сам розповів про вагітність матері. Дженнаро ніяк не відреагував на новину. Енцо підштовхнув його: «Обійми матір, покажи, як ти її любиш!» Хлопець послухався. Але кілька днів по тому Ельза запитала в мене нишком від сестри:

– Мамо, а що таке «сучка»?

– Це мама цуценят.

– Точно?

– Авжеж.

– Ріно сказав Деде, що тітонька Ліна – сучка.

Отакі справи. Я з Лілою про це не говорила, мені здалося, що то зайве. До того ж у мене були свої труднощі: я не знала, як повідомити П’єтро, як сказати донькам, і геть не уявляла, як розповісти Ніно. Я була впевнена, що П’єтро, хоч у нього є Доріана, обуриться моєю вагітністю, розповість про неї батькам і нацькує на мене матір, а та вже завдасть перцю. Як і була переконана, що Деде з Ельзою знову віддаляться від мене. Але найбільшою проблемою був Ніно. У душі я сподівалася, що народження дитини остаточно прив’яже його до мене. Сподівалася, що Елеонора, як тільки дізнається про його нове батьківство, негайно піде від

1 ... 33 34 35 ... 125
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"