Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

— Так, Владико. Тому ви так рідко вдовольняєте клопотання про призначення у вашому уряді.

— Чудово, Монео!

— Дякую, Владико.

— У тіні кожної релігії ховається Торквемада, — промовив Лето. — Ти ніколи не чув цього імені. Я знаю це, оскільки розпорядився вилучити його з усіх записів.

— Навіщо, Владико?

— Він був непристойним. Робив живі смолоскипи з людей, які з ним не погоджувалися.

Монео притишив голос:

— Як історики, що прогнівили вас, Владико?

— Ти ставиш під сумнів мої дії, Монео?

— Ні, Владико!

— Добре. Ці історики померли мирно. Ніхто не відчув полум’я. Торквемада натомість захопився прославленням свого бога передсмертними криками спалюваних жертв.

— Як страхітливо, Владико.

Кортеж оминув черговий виступ, ще раз з’явився міст. Він наче не став ближчим.

Монео знову пильно придивився до свого Бога-Імператора. Здається, Черв не наблизився. А все-таки ще був надто близько. Монео відчував небезпеку цієї непередбачуваної присутності, Святої Присутності, що могла вбивати без попередження.

Монео здригнувся.

Що означало це дивне… повчання? Монео знав, що мало хто слухав подібні промови Бога-Імператора. Це було привілеєм і тягарем. Це було частиною ціни, сплаченої за Мир Лето. Покоління за поколінням марширувало рівними рядами під диктат цього миру. Лише внутрішнє коло Цитаделі знало про нечисленні розриви в ньому — інциденти, коли посилали Рибомовок, аби відвернути насилля.

Передбачення!

Монео глянув на вже мовчазного Лето. Очі Бога-Імператора були заплющені, на його обличчі з’явився задумливий вираз. Ця чергова ознака Черва — поганий знак. Монео здригнувся.

Невже Лето передбачав навіть власні моменти дикого насилля? Це передбачення насилля викликало трепет страху та благоговіння в усій Імперії. Лето знав, як слід розмістити вартівниць, щоб придушити тимчасові заворушення. Він знав це ще до самого заворушення. Від самої думки про це Монео пересихало в роті. Іноді Монео вважав, що Бог-Імператор може читати думки. Ох, Лето вдавався до послуг шпигунів. Час від часу замасковані постаті проходили повз Рибомовок і піднімалися на вежу Лето або спускалися в крипту. Без сумніву, шпигуни, проте Монео підозрював: їх використовували лише для підтвердження того, про що Лето вже знав.

Наче щоб зміцнити острах у думках Монео, Лето сказав:

— Не намагайся збагнути мої шляхи, Монео. Нехай розуміння прийде саме собою.

— Я постараюсь, Владико.

— Ні, не старайся. Натомість скажи мені, ти вже оголосив, що не буде жодних змін у розподілі прянощів?

— Ще ні, Владико.

— Відклади це оголошення. Я передумав. Ти, звичайно, знаєш, що надійдуть нові пропозиції хабарів.

Монео зітхнув. Суми пропонованих йому хабарів сягнули абсурдного рівня. Однак Лето, схоже, розважало їхнє збільшення.

— Виманюй їх, — сказав він раніше. — Слідкуй, яких сум вони сягнуть. Вдавай, наче тебе врешті-решт можна підкупити.

Зараз, коли вони оминули виступ з видом на міст, Лето спитав:

— Дім Корріно пропонував тобі хабар?

— Так, Владико.

— Ти знаєш міф, що одного дня Дому Корріно буде повернуто його древню потугу?

— Я чув це, Владико.

— Корріно слід убити. Це завдання для Дункана. Випробуймо його.

— Так швидко, Владико?

— Досі було відомо, що меланж може продовжити людське життя. Хай стане відомо, що прянощі можуть і вкоротити його.

— Як накажете, Владико.

Монео знав цю свою відповідь. Так він казав, коли не міг виcловити глибокий внутрішній протест. Знав також, що Владика Лето розумів це й тішився. Болісна розвага.

— Намагайся не бути зі мною нетерплячим, Монео, — сказав Лето.

Монео придушив почуття гіркоти. Гіркота приносила небезпеку. Бунтівники відчували гіркоту. Дункани перед смертю ставали згірклими.

— Час має для вас інше значення, ніж для мене, Владико, — сказав Монео. — Я хотів би збагнути його суть.

— Ти міг би збагнути, але не зробиш цього.

Монео відчув у цих словах докір і замовк, спрямувавши натомість свої думки на проблему меланжу. Владика Лето нечасто згадував у розмовах прянощі, а коли робив це, то потім зазвичай усталював розміри пожалувань або ж скасовував їх, роздавав винагороди чи посилав Рибомовок до якогось нововідкритого сховища. Монео знав, що найбільший запас прянощів зберігається в місці, про яке відомо лише Богу-Імператору. У перші дні служби Монео, під каптуром, ведений самим Владикою Лето, дістався цього таємного місця за лабіринтом звивистих коридорів, як йому здалося, підземних.

«Коли я відкинув каптур, ми були під землею».

Це місце наповнило Монео благоговійним подивом. Великі скрині з меланжем оточували гігантську кімнату, вирізану в дикій скелі та освітлену кулями древнього зразка, обвитими металевими арабесками. При тьмяно-срібному світлі прянощі виблискували променистою синявою. І цей безпомильний запах гіркої кориці. Десь поблизу крапала вода. Їхні голоси луною відбивалися від каміння.

— Одного дня це все зникне, — сказав Владика Лето.

Шокований Монео спитав:

— Що тоді робитимуть Гільдія та Бене Ґессерит?

— Те, що й тепер, але докладатимуть для цього більше сил.

Оглядаючи гігантську кімнату з величезним сховищем меланжу, Монео холодно міркував про речі, що, як він знав, діються цієї миті в Імперії: криваві вбивства, піратські рейди, шпигунство й інтриги. Бог-Імператор стримував від найгіршого, але й те, що зосталося, було достатньо лихим.

— Спокусливо, — прошепотів Монео.

— Спокусливо, справді.

— Невже колись не буде більше меланжу, Владико?

— Настане час, коли я повернуся в пісок. Тоді стану джерелом прянощів.

— Ви, Владико?

— А ще я створю дещо таке само чудове — іншу піщану форель — гібрид, спроможний розмножуватися.

Тремтячи від цього зізнання, Монео вдивлявся в затінену постать Бога-Імператора, що розповідав про такі чудеса.

— Піщана форель, — казав Владика Лето, — поєднається у великі живі бульбашки, поглине всю воду планети й утримуватиме її глибоко під землею. Як за часів Дюни.

— Усю воду, Владико?

— Більшу її частину. За триста років тут знову пануватимуть піщані черви. Це буде новий різновид червів, обіцяю.

— Як це, Владико?

— Вони матимуть тваринну свідомість і нову підступність. Стане куди небезпечніше добувати прянощі й куди ризикованіше зберігати їх.

Монео глянув на кам’яну стелю печери, уявою пробиваючись крізь камінь на поверхню.

— Усе знову стане пустелею, Владико?

— Річища наповняться піском. Рослини засохнуть і загинуть. Дерева зникнуть під великими рухливими дюнами. Піщана смерть поширюватиметься доти… доки не пролунає тихий сигнал на сплюндрованих землях.

— Який сигнал, Владико?

— Сигнал початку наступного циклу, приходу Творця, приходу Шай-Хулуда.

— І це будете ви,