Читати книгу - "ВІртуозна Гра, Оскар Бласт"

Розділ 17.9. Загублена у вірті

Старим світом називалася зона у вірті, де ще залишалися території глючних старих програм, закинутих серверів, зламаних сайтів та понівечених вандалами форумів та чатів. ШІ повсякчас відмовлявся очищати цю зону від залишків колишніх древніх і нікому не потрібних знань та візуалів, поцяткованих піксельними решітками та потрощених комунікаційних коридорів, які виводили інколи в страшні місця. Він аргументував це тим, що інколи є запити на ті старі новини та інформацію, вже давно порослу мохом кряків. І він, слід зазначити, створювався саме там, у тому Старому світі, на древніх сирцях, які вже не використовувалися, але були ніколи не зайвими. Якщо можна було так порівняти – то Старий світ був коміркою, в яку запасливий ШІ складав речі, які шкода було викидати: а раптом колись згодяться? 

Тому між новим віртпростором, який назвали умовно Новим світом, було створено невелику буферну зону, чистий кіберпростір, основу, на якій нічого не встановлювали, щоб підкреслити кордони нового й старого. Саме там усвідомила себе Ембері у вірті. І знала, до речі, що знаходиться саме у вірті, не плуталася у відчуттях. 

Спочатку кинулася дзвонити до батьків, бо відчувала, що пройшов деякий час, як вона не повернулася додому. А була вона, коли зникла з реалу, в парку, гуляла біля невеликого озерця й годувала потішних качок, які все випрошували й випрошували булку. І вона кидала їм м’який білий хліб, посміхалася, думала про своє, стоячи близько до не дуже крутого, але й не пологого берега, а потім раптом оступилася і впала у воду. І все. 

Вірт зустрів мовчанням у телефоні, а потім беземоційний голос пояснив, що для неї, Ембері, заборонено віртуальні дзвінки, вона не зафіксована в жодному списку телефонних операторів, а є новим абонентом, котрого раніше ніколи не існувало, проте в доступі до телефонних ліній їй заборонено. Дівчина почала шукати всі свої поштові скриньки – але їх не виявилося взагалі. Наче й не створювала. Спробувала створити нову адресу, але поштовики блокували її спроби.

Блукаючи в Новому світі, у зоні вірту, яку порівняно добре знала, бо з Фоксом та Платоном вони любили мандрувати неосяжними просторами кіберпростору, Ембері зрозуміла, що її не пускають на жодні сайти, форуми, чати, але... Вона могла брати участь в комп’ютерних іграх будь-яких типів. Це наштовхнуло на думку, що, можливо, вона зможе зустріти Фокса чи Платона у якій-небудь грі, в яку вони полюбляли грати разом. Одразу ж кинулася в їхню останню гру «Зла Магія», але побачила, що востаннє хлопці були тут кілька годин тому на рівні «Ліс Тіней». Їй теж, як і Платону, потрібно було пройти локацію «Озера Зміїного Сичання», щоб добратися до наступної, бо там був останній спавн друзів. Але вона, на відміну від Платона, не змогла її подолати. Все-таки командна гра є командна гра. Самій їй проходити рівень виявилося дуже складно, тому дівчина вирішила чекати хлопців у старих іграх, в які вони інколи грали. Там теж давно не було ні Фокса, ні Платона. Дівчина вже зневірилась у тому, що їй вдасться розшукати друзів, але спроб  все одно не полишала.  

А потім наступив день «Віртуозної Гри», і Ембері зі здивуванням побачила, що просто перед нею відчинилися двері віртуального кабінету, запрошуючи взяти участь у цій грі, хоч вона й не оплачувала участь. Вона знала, що Платон з Фоксом теж будуть там, тому вирішила  максимально далі просунутися на рівнях, щоб де-небудь все-таки зіткнутися з ними. Лише на друзів і була надія, що вони щось придумають, витягнуть її з вірту... 

- На першому рівні "Віртуозної Гри" були якісь глюки, - поскаржилася Ембері, розповідаючи про свої пригоди. – Я грала в шахи сама з собою. Це було незвично, але я впоралася. 

- І в мене було так само! – вигукнув Платон. – Ти знаєш, у мене склалося враження, що нинішня «Віртуозна Гра» налаштована особисто на мене. Я думав, що в мене параноя. Але зустріч із тобою, твоя розповідь змушують замислитися, - Платон помовчав. – І цей рівень, де ми існуємо незалежно одне від одного, неначе в різних площинах, вбиваємо своїх особистих суперників, а потім раптом у фіналі рівня нас стикають одне проти одного. Мені це не подобається. Адже якби ти вбила мене зараз, ти отримала б перемогу і пішла б на наступні рівні, а я вибув би з гри – і ми, можливо, не зустрілися більше ніколи... 

Слово «ніколи» у Платона зазвучало так сумно, що Ембері, мабуть, перестрашена цим сумом, раптом прихилилася до Платонового плеча, наче шукаючи прихистку, і хлопцеві нічого іншого не лишалося, як обійняти дівчину, притиснути до себе, цим рухом заспокоюючи і вселяючи надію... 

- Що ж нам робити? – спитала Ембері тихо. – Що мені робити? 

- Я знаю, що, - впевнено відповів Платон, розуміючи, що мусить допомогти Ембері, витягнути її звідси, з віртуальної реальності, врятувати, чого б йому це не коштувало. – По-перше, ми повинні пройти цей рівень, не знищивши одне одного. А по-друге, я повинен знайти твоє тіло в реалі! Упевнений, що тебе викрали й тримають під дією якихось препаратів! Або ще якось утримують у вірті! І я зроблю це!..