Читати книгу - "Королівство жахів"

та фермерського господарства, а пилюка там була зі слюдою, і вона її ретельно збирала. Вона думала, це чогось варте, але дядько сказав, що ні, це лише такий собі блискучий матеріал, і вона вдавала, ніби шматки слюди були фрагментами метеорів. Таким було її відкриття. Одного разу вона наповнила нею пакет, ніби вчений, що зібрав для себе цінні зразки, й принесла його додому, щоби показати матері, яка ніколи не вибиралася до сільської місцевості — вона й дядько Джоан не мали нічого спільного в плані генів чи спадковості, вони були зовсім різними людьми. Того дня мати вищипувала собі брови, вкривши всю полицю у ванній дрібними чорними волосинками, й коли Джоан запропонувала їй подивитися на слюду, мати сказала, Не принось каміння в дім. Джоан була ще надто юна й поступитися не хотіла. Вона спробувала пояснити, Ти маєш тільки зняти верхній шар, і вона засяє, як скарб, ти тільки заглянь під шар, покритий пилюкою, але мати сказала їй щось на кшталт, Ця штукенція не варта нічого, Джоан, і, звичайно ж, Джоан це знала. Але вона не знаходила слів, щоби пояснити матері, яке це диво, яка краса, й мати зовсім її не слухала й навіть не заглянула в пакет. Навіть не зиркнула на її знахідки. Мати стояла перед дзеркалом, піднявши руку до свого лоба, висмикувала волосини з брів і дивилася, як вони падають униз.

Джоан відвела погляд від залізничної колії, потершись щокою об голівку Лінкольна. Він ніколи не бачив слюди. Вона б хотіла показати йому, як її можна відколупнути пальцем.

Потім вона почула виляск і звук удару й наполовину наблизилася до землі, впавши на одне коліно, й обгорнула своїм тілом тіло Лінкольна, перш ніж зрозуміла, що це, ймовірно, впала гілка або горіх. Вона подивилася на всі боки, не побачивши нічого, крім плям темряви і плям світла, тіней та рослин.

Вона залишилася стояти на коліні й спокійно озиратися навкруги.

Нарешті Джоан звелася. Вона обмірковувала все, що могло б статися, доки вони перебувають тут, на цьому клапті бетону. На бетоні, який тягнувся перед ними на десять або двадцять футів у затінку масивної солом’яної покрівлі.

Вона поставила одну ногу попереду другої.

Вона знову подивилася на залізничну колію, яка мала вигляд одного правильного кола. Безліч разів потяг підвозив її та Лінкольна так близько до зовнішнього паркану, що вони могли стрибнути вниз — потяг їхав дуже повільно — й могли обпертися руками об цеглу або залізо загорожі й бути так близько до протилежної сторони.

Вона не зупинилася, навіть думаючи про колію. Вона й Лінкольн просувалися вперед паралельно до вольєра слонів, наближаючись до вкритого соломою павільйону легкої перекуски. З гучномовців лунала пісня «Я наклала на тебе закляття», і голос співака справляв моторошне враження. Вона подивилася вперед, намагаючись побачити гучномовці, але вони ще не підійшли достатньо близько.

— Можна мені пройтися? — прошепотів Лінкольн, і звук його голосу чомусь вразив її не менше, ніж музика з гучномовців.

— Ти хочеш, щоб я поставила тебе на землю?

Вона могла розраховувати лише на одну руку всі ті безліч разів, коли він просив, щоб вона дала йому пройтися тоді, як вона несла його.

— Так, — відповів він.

Тож вона опустила його на землю, тримаючи його за руку своєю непораненою рукою. Полегкість, яку вона відчула, коли звільнилася від його ваги — несподівана полегкість — збалансувалася відчуттям порожнечі. Вона міцніше стиснула своїми пальцями його пальчики. Він підступив ближче до бамбукової огорожі, потягши її за собою.

— Що то таке? — запитав він.

Вона спробувала простежити за лінією його вказівного пальчика. Вольєр слонів видавався уночі дивовижним — в цьому не випадало сумніватися. Низенькі дерева й невисока трава, здавалося, підіймалися в повітря над пагорбами, а пісок відсвічував золотою барвою, і ця картина вразила її, як позаземний ландшафт на Місяці або на Марсі.

— Ти про рослину? — запитала вона, помітивши кущ, схожий на живе створіння з мацаками.

— Ні, — відповів він. — Про оту річ на землі.

Вона подивилася знову, і їй знадобилося кілька секунд, щоби побачити чорнильного кольору фігуру на землі, й вона була навіть повільніша, коли намагалася зрозуміти, що то таке.

Терористи вбили слона.

Його тіло було широким, темним і твердим, але хобот лежав скручений на землі, наче товста змія, і якась її частина відчувала, ніби він відокремлений від решти тіла, ще живий і намагається відповзти геть у пилюці. Але він не рухався.

— Що то таке, мамо? — повторив своє запитання Лінкольн.

— Слон, — прошепотіла вона

Хмари розійшлися в небі, й вона сподівалася побачити, як ворушаться від вітру волосинки на його грубій шкурі.

— Він лежить? — запитав Лінкольн.

— Так.

— А чому він лежить?

Вона могла б сказати йому, що слон спить. Відповісти так, мабуть, було б правильніше, але вона не хотіла так йому відповідати, бо йому могло б видатися дивним, що можна спати отак, обличчям до землі, тоді як він проспав три години, притуляючись до її щоки й тримаючись за її руку, й вона також хотіла обмінятися з кимось кількома словами, а поруч був тільки він.

— Він мертвий, — сказала вона.

— То ті дядьки з рушницями вбили його?

— Так.

Вона не могла відірвати погляду від мертвого слона. Його хвіст здався їй жалюгідним, схожим на черв’яка.

— Як його звали?

— Не знаю, — відповіла вона. — А на твою думку, яким було його ім’я?

Він гмикнув, показуючи, що замислився над її запитанням.

Вона схитнулася, потягши його за собою, прискоривши ходу, роздратована тим, що згаяла енергію й час на слона, тоді як їй треба добре пильнувати за всіма поворотами, загорожами та схованками, що були навколо них, і Лінкольн пішов за нею, але він усе ще обертав голову до слона. Він любив давати імена створінням. У нього була родина крихітних іграшкових кроликів в одежі. Одного звали Софтбол, другого Бейсбол, і вони мали брата на ім’я Безвухий Кріль — Мадлз від’їв йому вуха — та сестру на ім’я Сьюзі Кицька. Було в них також немовля на ім’я Сьюзі Відьма, але Мадлз з’їв його цілком. Він мав безліч футболістів і футбольне поле, яке складалося, й знову й знову називав та перейменовував гравців. Одного з помічників судді називали Жований Губань. Був у нього також холдер на ім’я Сьюзен.

— Було? — запитав Лінкольн.

Вона втратила нитку розмови.

— Ти про що?

— Хіба він вже не має імені? Хіба ти втрачаєш ім’я, коли помираєш?

— Я маю на увазі, яке у нього є ім’я, — виправилась