Читати книгу - "Королівство жахів"

— Зефір, — сказав він.

Вона міцніше стиснула його руку.

Коли він грає зі своїми футболістами в футбол, він кричить на своїх гравців: Грайте сильно! Грайте швидко! Ми робимо погане блокування? Ні, ми робимо добре блокування? Так!

Він надзвичайно лагідний хлопчик. Його дуже легко скривдити.

Він зупинився знову й обернувся до слона. Чи, може, його увагу привернули нічний метелик або листок, що падає?

— Лінкольне, — прошепотіла вона, нахилившись до його вуха. — Ми повинні йти. Ми не можемо затримуватися, дивлячись на речі, які не мають значення.

Тут було багато простору. Тож багато й потенційних схованок, яких вона не могла навіть помітити доти, доки хтось не вийде з однієї й не наставить на них рушницю. Вона дивилася й дивилася в усі боки, але знала, що всіх криївок вона не побачить.

Коли вона про це думала — тобто про те, скількох криївок вона не зможе побачити — їй забивало дух.

Ходи швидше. Пильнуй, але ходи швидше.

Слон залишився за кілька ярдів позаду них. Вони майже дійшли до ресторану з його павільйоном і гучномовцями, а ще один гучномовець висів на паркані, зрозуміла вона, коли на них стала напливати музика, заглушуючи всі інші звуки. Проте вона притиснулася до бамбукового паркану й до темної смужки трави, куди світло з ліхтаря на стовпі не досягало. Вона потягла Лінкольна за руку. Вона не могла довго стояти тут на видноті. Вона не тільки не могла бачити звідси все, але через музику — «Перевертні Лондона» — не могла також нічого чути.

Ресторан був праворуч від неї, а накритий соломою павільйон простягався в її напрямку. Але між нею й будівлею була смуга освітленої бетонки, де за нормальних умов діти підбігають, ковзаються й падають, а потім випивають сік. Стежки від різних вольєрів сходилися тут. Це жахливо широке відкрите місце. Якщо вона ступить ногою на цей порожній бетон, їх бачитимуть усі, й вона стане глуха до всього, крім вовчих завивань і стукотіння клавіатури.

Музика відбивалася болючою пульсацією в її голові.

Вона вирішила, що вони пройдуть трохи далі до вольєра черепах, де величезне дерево накривало своїм гіллям бетоновану стежку, й вони зможуть перетнути її в затінку дерева. Ухваливши рішення, вона стала його виконувати. Вони притискалися до паркану й дюйм за дюймом посувалися вперед, і вона ні на що не відвертала своєї уваги й завмерла лише тоді, коли музика на мить замовкла, вовче виття припинилося, й почалася наступна пісня.

Під час цієї короткої тиші вона почула, як заверещало немовля. Спочатку вона подумала, що то зойкнула мавпа, але потім зойк піднявся вище, хтось втягнув повітря, й вона зрозуміла, що то не мавпа. То був булькітливий, розлючений плач, і він пролунав близько. Так близько, як ото було тоді, коли вона ще лежала в ліжку вдосвітку, а ліжечко Лінкольна стояло в сусідній кімнаті, на відстані десяти футів, коли вона прокидалася через якусь частку секунди, щойно від нього лунав найтихший звук невдоволення, й миттю вступала в капці, ще навіть не розплющивши очей.

Вона рвучко підвела голову, поглянувши на лавку, яка була попереду них — з якої зручно було дивитися на слонів — сподіваючись побачити, що мати з довгим волоссям принишкла там, досі намагаючись заспокоїти своє немовля, та лавка була порожня.

Потім музика знову зазвучала гучніше, заглушивши все інше. Вона мало не переконала себе в тому, що вона все собі уявила — що це її розум глузує з неї. Але вона знала, що не помилилася. Й вона не ухвалила якогось нового рішення: вона трималася свого попереднього наміру, коли наблизилася до лавки, що стояла в кутку паркану й на якій не було нічого, лише стояв металевий сміттєвий бак з одного її боку.

Вона зупинилася, згорбившись, ще в тіні. Тут не було нікого. Вочевидь не було нікого, ані немовляти, ані матері. Лінкольн зігнув свої пальчики в її пальцях не тому, що намагався вирватися від неї, а тому, що його змагало нетерпіння. Вона відчула, як він нахилився вперед, перевіряючи, чи може він прискорити її ходу.

Та вочевидь тут не було нікого.

Але вона притягла Лінкольна ближче до себе, підрівнявши його спину проти своїх ніг, і посунула вперед, аж поки змогла покласти руки на холодний метал сміттєвого бака, трохи липкого, й розправила свої долоні та підняла накривку одним ривком. Вона знала, щó вона знайде — хоч і переконувала себе, що цього не станеться, але знала, що станеться — і справді, коли накривка піднялася, вона побачила немовля, яке верещало, дивлячись на неї.

Вона майже не чула його через музику, хоч і бачила, як його ротик ворушиться. Сонячне світло було тьмяне, але достатнє. Його ніжки вглибились у сміттєвий бак, але само немовля лежало на ковдрі, яка накривала більшу частину сміття. Воно було маленьке, м’яке й рухливе. Це був Мойсей, у кошику.

Вона поклала накривку сміттєвого бака на бетон, а потім нахилилася, тихо цитькаючи й не чуючи власних звуків, бо музика гриміла надто гучно. Подивилася на маленькі пальчики, що тяглися до неї. На долоньки, які ляскали. На пухнасту голівку з темним волоссячком. Дитя було народжене не щойно, а кілька місяців тому, замотане в другу ковдрочку, пастельних тонів — зелений, жовтий чи білий? — але воно було сповите досить вільно, вона могла бачити його сорочечку також пастельного кольору, але найбільше її зачарував його гнів, його заплющені оченята, зморшкуватий лобик і напружений розкритий ротик, який попри всі свої зусилля не міг змагатися з акустичною системою.

Та жінка — чи якась жінка — покинула свою дитину в смітті. У смітті.

Це було неймовірно.

Лінкольн смикав її за руку й щось казав. Вона не уявляла собі, що він міг казати й нахилилася ближче до нього.

— Скажи мені на вухо, — порадила вона йому.

— Що там, мамо? — зойкнув він, але вона все ще ледве могла чути його.

Вона зрозуміла, що він не бачить немовляти. Він надто низенький, щоб заглянути через край металевого смітника, і він не чув нічого крім музики й стояв там приголомшений.

— Нічого, — сказала вона, й сама не зрозуміла, навіщо вона йому бреше.

— Тоді на що ти дивишся?

Вона випросталася, дивлячись на немовля. Потім помітила, що її руки всередині й відступила назад.

— Я подумала, мені щось почулося, — сказала вона.

Мати немовляти, певно, запанікувала. Може, вона побачила, як до неї наближаються чоловіки з рушницями, або просто була