Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Я безсило падаю навколішки. В голові стоїть шалений гул, а у думках нічого… 

Порожнім поглядом натрапляю на обм’якле тіло Тіні. 

Мене охоплює незрозумілий стан схожий на шок і апатію разом, руки здаються важкими, а тіло відмовляється рухатися. Розум не хоче думати, очі не хочуть бачити, а вуха не хочуть нічого чути. 

Моє дихання рівне… майже не відчутне. Очі висохли разом зі слізьми. 

Стрімке розуміння того що саме приховував Грейсон і увесь час уникав… не договорював і обривав при кожній спробі почати. 

Але чому? В мене було стільки запитань на які відповісти міг тільки він. Як от чому він мовчав? Або чому у книзі не згадувалося про нього, а тільки про Скруджа що був Маргариті вітчимом? Чому інформація не сходиться? Адже по розповіді Грейсона вони з Ліліан загинули одночасно! Тоді як?.. 

Я вже нічого не розумію…

Звідкись все продовжували лунати удари і крики які я чула мов крізь товщу води… глибоко, глибоко на дні. Поверхнево. Приглушено. Розмито.

Потім послідував тупий удар від якого здригнулося повітря. Голосів побільшало, та я вже не розрізняла чи то кричали нарґи що увірвались у маєток, чи хтось з привидів. Підлога піді мною здригалася від сильного тупоту чобіт. 

До мене хтось закричав… якийсь чоловік. Він наказав мені підвестися та я проігнорувала. Чиясь рука боляче тріпнула мене за руку потягнувши вгору, я поглянула на чоловіка у синій формі з червоною пов’язкою на руці яка була не у всіх. 

В його очах я помічаю швидкий переляк. Напевно його налякав мій зовнішній вигляд, адже я все й досі була у тому моторошному стані коли мої очі було затягнуто срібним туманом, який обрамляє купа чорних вен що добре вирізнялися на фоні моєї зблідлої вже холодної шкіри.

Я б і сама перелякалася якби поглянула на себе. Та зараз мені було цілковито байдуже до мого вигляду… 

На закляклого чоловіка у формі що тримав мене за лікоть грима інший. 

– Ану скрути її і надягни кайдани, щоб не вирвалася! – злісно горла все той же чоловік.

Той що тримав мене за лікоть незграбно заламав мені руки назад, а інший одягнув кайданки роблячи мої руки ще важчими. Кайдани й ланцюг за які він тримав, спалахнули фіолетовим світлом. Мої зап'ястя запекло вогнем, блокуючі мою магію і, як не дивно, разом із темрявою, але схоже через це мій зовнішній вигляд знову повернувся у норму, бо вартовий зітхнув з полегшенням.

– Пані! – до мене долинув схвильований крик Лайона, я повернулася у його бік. Його теж схопили як і всіх інших привидів. 

Соні з гарчанням виривався, та дракона повалили на землю декілька вартових, зажимаючи того сталевим хватом, надягнули кайданки. Дракон поглянув на мене лежачі притиснутим до підлоги, в його очах я не бачила осуду лиш співчуття. 

– Тримайте його міцніше! – вола вартовий.

Я не могла дивитися йому у вічі, бо почувалася винною і безсилою. Тому відвертаюся від нього крадькома поглянувши на Єву і Ненсі яких теж тримали. Єва розплакалася, а Ненсі попри свій сталевий характер вперше за цей час що я її знаю втратила свою стійкість.

Спостерігаючі за всім цим… все відчувалася настільки не реальним що я просто відмовлялася вірити у те що відбувалося. 

Кімнату наповнило ще більше людей у формі, мене схопивши під руки потягли уперед. Я втрачаю з виду привидів у купі темно синього і малого червоного. 

Мене вивели з гостьової й повели у головний хол маєтку увесь час недбало штурхаючи у спину, міцно тримаючі за руки. Коли мене доводять до вхідних дверей і я бачу темні хмари що затуляли небо роблячи все довкола сірим. У моїй пам’яті зринають останні рядки з книги перед тим, як Маргариті відітнули голову. 

******

“Похмурі хмари нависли над маєтком пророкуючі недобрі новини ще з самого ранку. Маргарита як і зазвичай роздратовано лаялася на нових слуг що не справлялися з роботою, жаліючись що щось з цим маєтком було не так. Бо здавалося що в ньому проживає ще хтось. 

Та розлючена Маргарита в черговий раз гарка на молодого слугу і йде до каміна що тільки розвели, щоб прогріти кімнату від сирої погоди. 

Маргарита роздратовано пихтіла сидячи на кріслі перед каміном, жаліючись самій собі що її ніхто не любить. А та дівка спеціально відбила у неї Луї переманивши того на свій бік і наказавши про неї купу гидоти. 

Маргарита була розлючена, але в той же час почувалася покинутою і нікому непотрібною. Навіть тому деспоту-скнарі що хоче її видати заміж, вона не була потрібною. І вона це розуміла все своє життя. І це розуміння її вбивало. 

Маргарита навмисно дратувала всіх і робила дурні речі аби її хтось помітив. Хоч вона і визнавала що не могла добре ладнати з людьми. Адже всього чого вона прагнула – це щоб її просто любили. 

Маргарита забилася у глиб крісла, обхопила сама себе руками, щоб отримати обману ілюзію що вона не сама. Що її не покинули.

До неї підійшов переляканий слуга і повідомив що до неї завітали очистники з проханням її побачити. З часткою невдоволення вона все ж встає з крісла непомітно витираючи малу вологу з очей на мить затримується навпроти вікна. Темні хмари що вкривали небо їй не подобалися, бо завжди нагадували що вона сама.

Підійшовши нарешті до вхідних дверей Маргарита невдоволено окинула двох чоловіків у синій формі з червоними пов’язками на руках.

– Що вам треба?!

– Прошу вас пройти з нами – холодно мовив один з чоловіків та Маргарита пирхнула і відмовила їм.

Далі все відбулося швидко, її скрутили, надягли кайданки і повели на площу де стояла гільйотина. Маргарита перелякалася коли її вивели на ешафот і оголосили вирок. 

В сльозах вона благала її помилувати і стверджувала що це все брудні наклепи, та її ніхто не слухав. А просто схопили за волосся і потягли уперед, поки кат повільно підіймає холодне лезо догори. Боляче зафіксували її шию між дощечками.