Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

І як тільки кільце леза за яке воно було прив'язане б'ється об дерев’яну балку сповіщаючи що воно вже досягнуло самої вершини. Маргарита в натовпі ловить знайому постать. Луї. Вона з надією дивилася прямо на нього і Маргарита бачила що він зрозумів що вона дивиться саме на нього. 

Та хлопець лиш невинно стена плечима і глузливо посміхнувся їй.

В той час скоїлося одразу дві смерті і дві події.

Перша, Маргаритине серце остаточно померло. 

Друга, невдовзі пролунав швидкий шурхіт мотузки і лезо миттю обірвало життя самої Маргарити що вмерла душею ще до того, як холодна сталь торкнулася її шкіри.” 

******

З мене виривається істеричний тихий сміх який я не в силах зупинити. Адже зараз я відчувала себе повною дурепою що цьому просто не було межі! 

Сценарій книги неможливо переграти, вона все одно зробила потрібну їй кінцівку. Бо навіть попри свої до дідька важкі спроби все змінити! Я повернулася у той же час! День! Момент! Секунди! Ранок і цю чортову погоду!

– Досить вже реготати! – роздратовано гримнув вартовий та я не слухала – Ану досить вже!

На своїй щоці я відчула болючій ляпас що обпікає мою шкіру вогнем. 

– Так вже краще – мовив вартовий, бувши повністю задоволеним своїм результатом – Скоро ми позбудемось тебе брудна темна! І тоді смішно буде вже нам!

Мене вели крізь тісний натовп що з відразою і ненавистю дивився прямо на мене, плюючи вслід. Тіло тремтіло від холоду і сирої погоди, а під ногами хлюпали калюжі і багно після рясного дощу. 

Все повторюється. 

В голові проносяться думки що треба опиратися і боротися. Можливо в мене вийде вирватися, але… куди я втечу крізь такий натовп? Мене одразу наздоженуть, адже тут через кожні пару метрів стоять вартові. Та й навряд чи в мене вийшло б вирватися з їхнього хвату взагалі, та й кайдани що надягнули мені на ноги перед виходом з маєтка сковували мої рухи. Що я могла йти тільки напівкроком.

Хоча, можливо, частково винуватцем мого спокою є шок що забрав у мене всі емоції і хоч якусь адекватну реакцію. Адже мені зараз не хотілося нічого окрім як згорнутися калачиком десь у темному місці, сховавшись від всіх цих очей. Сховатися від пронизливого холоду і сирості. Я ще й досі не до кінця розумію від чого саме тремчу. Від холоду, чи від страху смерті? 

Я б із задоволенням затулила зараз вуха долонями які були скуті в мене за спиною, щоб не чути галасу натовпу і брязкоту металу в себе під ногами.

В якусь мить прикриваю очі не зупиняючись йти вперед, уявляю що зараз стою посеред блакитних Синталій, а переді мною стояв чоловік у своїй фірмовій кривій посмішці де викривлювалися кутики бешкетних губ… Ноксор…

Я різко розплющую очі від болючого поштовху в спину і шаленим усвідомленням що я бажаю жити! 

– Ану йди вперед брудна дівко! – кричить вартовий що тримав мене за ланцюги, ще раз штурха в спину пришвидшуючи мій крок.

До мене мов знову повернулися всі відчуття що затупив шок! Голоси навколо стають гучнішими, начебто я знову вилізла з під тієї глибини! Кольори набралися насиченості попри власну сірість, а в повітрі літа аромат минулого дощу і… 

Моє тіло наїжачилося. Це був запах гнилої плоті! Такий самий запах який йшов від магії Тіні! Ні. Він не міг вижити, я ясно бачила власними очима як його вже бездиханне тіло впало на підлогу! В ньому не залишилося душі, Тінь мертвий! Тоді звідки віє цим смородом?!

Нашвидкоруч намагаюся відшукати що є джерелом, та магія мене не слухає через магічні кайдани! Чорт! 

В обличчя б’є потік вітру що приносить цей сморід, різко зупинившись на місці підводжу очі до похмурого неба і шоковано ловлю очима трьох драконів що кружляють над площею! А якщо точніше зібрані тіла мертвих драконів що літали зі скоріш всього такими самими не дуже живими вершниками на них!

– Пішла! – знову штурхають у спину і я валюсь на коліна прямо у багно – Підіймайся! Вставай! І марш вперед! – лунає грізний крик прямо над головою.

Мене підхоплюють під руки, ставлячи знову на ноги ведуть далі, а я в паніці озираюся на небо. 

Як вони можуть рухатися? Чи після смерті темного їхні створені істоти можуть жити далі і без свого господаря? І якщо це так, то вони зараз були без контрольні! Або ще гірше, їм було віддано якийсь наказ!

Я судомно стежу за кружляючими над галасливим натовпом трьома драконами що й не думали відставати, вистежуючи свою жертву з гори як стерв’ятники! 

– Стійте – повертаюся до одного з вартових що вели мене – будь ласка, послухайте мене, ті троє драконів небезпечні! Їх треба негайно відігнати від міста! – намагалася достукатися до чоловіків.

– Це звичайні дракони дурепо, так що стули рота і йди вперед!

– Ні! Ви не розумієте! Вони не живі! – кричу, глузливий голос вартового що вів мене за ланцюг заду перебиває мене.

– Якщо вони мертві, то чому тоді літають в небі? – його запитання лунає з відвертою насмішкою.

– Тому що вони… – мене перебивають.

– На них сидять вершники дурепо! Так що стули рота, інакше це зроблю я! Не вистачало ще слухати лепет божевільної темної!

– Хоч ви послухайте! – з надією поглянула на двох вартових що тримали мене під руки – Вони… А-А-А!!!

Мою спину обпікає нестерпний біль від удару ланцюгом що ледве не підкошуються ноги.

– Ну що? Будеш ще говорити, чи помовчиш?

З усіх сил стримую власні сльози які виступають від болю, що продовжував розходитися хребтом. Та зараз не час лити сльози, треба щось робити!

Люди розходяться переді мною пропускаючі нас уперед. Оглядаю місцевість і всього з малою затримкою впізнаю де я. Мене привели на Рірейську площу, тільки зараз тут прибрали всі намети і клітки з рабами. Натомість площу наповнювало купа людей і вартових що чатували скрізь, а у самому центрі величезної площі стояв дерев’яний ешафот з вже знайомою мені конструкцією, до якої саме прив'язували величезне косе лезо!