Читати книгу - "Французький акцент, Анна Харламова"

Тео.

   ­­Минуло два роки.
   Прованс.

   Кілька років ми намагалися зачати дитину, але нажаль нічого не виходило. Як виявилося у Лорен були проблеми - полікістоз яєчників, а ще до того ж шанси завагітніти після тридцяти, з такими проблемами зменшували шанси. Але ця тендітна жінка – настільки сильна, настільки терпляча, що я дивувався, як вона може завжди посміхатись і до того ж підбадьорювати усіх довкола. Я знав, як їй погано, але вона ніколи цього не виказувала. Кожного разу я запевняв її, що все добре і якщо навіть не вийде завагітніти, на нас це не вплине і я знаю, що вона вірить в мої слова. Здавалося, що кохати ще більше - не можливо, але наше кохання ставало ще міцнішим – ми наче приросли одне до одного. Ми одне ціле з першої хвилини знайомства і добре розуміли одне одного, навіть коли мовчали.
   Декілька разів Лорен лікувалася і проходила курс уколами, але нічого не допомагало. Я дивився на те, як Лорен бореться за те, щоб ми мали дитину. Кожного дня вона мала отримати укол в живіт, щоб наблизити наші шанси на народження дитини. Мені боліло, що вона стільки терпить заради того, щоб зробити щасливим мене. Це все заради мене.
   Місяць тому я заборонив їй мучити себе і сказав, щоб вона припинила колоти себе медикаментами. Нам треба було припинити ці тортури, я не хотів, щоб Лорен кожного дня так вимотувала себе.
   Кожного разу я думав, як це все не справедливо. Жінка яка попри все на світі бажає дитину, має за неї так боротися. Це не чесно.
   Я наполіг на тому, щоб вона все припинила. Ми домовилися просто кохати і кохатися, а там далі, як вийде.
   О, кохалися ми так часто та несамовито, що здавалося нам по двадцять. Ми наче злетіли з котушок і насолоджувалися одне одним, де тільки можна. Посміхнувшись, я згадав вчорашній день. Все під тими ж самими деревами інжиру ми вчора до знемоги закохували одне одного. Сьогодні ми вранці були, як вичавлені лимони, але посміхались так, наче виграли в лотерею. Так воно і є.
   Всівшись за столиком на веранді, і витерши очі середнім та вказівним пальцями, я видихнув.
   — Привіт, коханий. Чому не покликав? — Вона всілась мені на руки, і поклавши голову на мої груди, тихо видихнула.
   — Гадав, що ти відпочиваєш.
   — Ні. Я робила дещо інше. — Лорен підняла на мене голову. — Зараз покажу. — Вона зіскочила з моїх колін і поспішила у дім. Через кілька хвилин, Лорен знову була поруч, і тримаючи руки за спиною, посміхнулась.
   — Що таке? Що ти робила, chérie?
   Лорен була вся не своя. Збуджена та вся тремтіла, а потім в її очах з’явились сльози, але вона в той же час посміхалась та сяяла.
   — Тео… у мене є новина…
   — Лорен… кохана, це те, що я думаю?
   Лорен забрала руки зі спини і помахала перед моїм обличчям тестами на вагітність. Їх була ціла жменя і на всіх красувались дві смужечки. Моє серце здавалося вискочить з грудей, мені хотілося плакати від полегшення і кричати від щастя. Я робив і те і інше, підіймаючись зі стільця, та підхоплюючи Лорен на руки, я закружляв її. Надриваючи горлянку, я вигукував свою радість та подяку Богу.
   — Ти будеш татом, Тео! Ти будеш татом! — Лорен притиснулась до моїх губ. Я відповів на цілунок з такою силою, що губи запекли вогнем.
   Нас реально калатало від емоцій. Ноги підкошувались, руки тремтіли, а серце вистрибувало з грудей. Ми так довго чекали на цю новину. Так довго мріяли про дитину, і нарешті, нарешті сталося диво – ми станемо батьками.
   — Лорен… моя, Лорен. Наші зусилля дали гарний результат.
   — Ще й який! Тео, ми будемо батьками. Нарешті. Нарешті. — Вона обійняла мене за шию і тихо заплакала. — Нарешті. — Знову повторила вона.
   Я пестив її спину і посміхався, як дурний. Нарешті. Нарешті наша мрія здійснилась.
   — Скоро в цьому добі буде лунати сміх та тупотіння ніжок. — Я взяв обличчя Лорен в долоні, і потершись носом об її носик, додав: — Я такий щасливий, моя Лорен. Я такий щасливий.
   Лорен широко посміхалась, а по щічкам бігли сльози щастя.
   — І я… і я невимовно щаслива. Кохаю, тебе Тео.
   — Кохаю, тебе моя Лорен. Понад усе на світі.