Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― Гм, ― призадумався Майк, ― твоя мама була схожою на тебе. Той самий відтінок волосся, очі, лице… От тільки вона була вищою. Ну, не знаю, можливо, ти ще підростеш, ― захихотів він. ― А батько був схожим на мене: чорнявий, блакитноокий, блідий. А ще в них була різниця у віці в п’ятнадцять років.

― Нічого собі.

― Тебе це дивує? Різниця у віці для нашого світу ― ніщо.

Діана заплющила очі. Зараз вона вперше при Майкові була спокійною та урівноваженою. Власне, такими й повинні бути Єдині по канону їхньої цивілізації, а не як на голках.

― Дякую, ― стиха прошептала вона.

― То що у вас там, гм, ― Майк перекинув ногу на ногу, ― з Денисом?

― Та нічого, ― відмахнулася вона. ― Ми просто друзі дитинства.

― Точно? ― Денис говорив так, ніби… Та прибрехав усе, скотиняка!

― Точніше не буває.

― Тобі з ним краще не спілкуватися.

― Це ще з якого дива? ― Діана позіхнула й втомлено відкинулася на спинку.

― Бо він не найкраща для тебе компанія. Не помічала за ним ніякої дивини за роки дружби?

― Я за тобою зараз помічаю дивину. ― Вона прикусила губу й почала озиратись. ― Де моя кава?

― У мене додаткові сорочки закінчилися, раптом що. ― Майк насупився.

Він прослідкував поглядом за Діаною. Та пішла кудись за стелажі й через мить виринула з чашкою кави. Відтак вмостилася назад.

― Це вже яка кава по рахунку?

― На п’ятій перестала вести підрахунок… ― Вона зробила ковток, задоволено мружачись.

Не тямлячи себе, Майк нагло вихопив із її рук стакан. Далі відсьорбнув напій під супровід вбивчого Діаниного погляду. Це не та кава, яку він любить, але все ж міцна до біса.

― Ви з Деном як обоє рябоє.

Майк поперхнувся.

― Він пив із цієї чашки?

― Я її помила, не переживай.

― Пообіцяй мені дещо: ніколи нічого не пий і не їж з того, що він тобі пропонує. Це для твого ж блага.

Діана лише губами поворушила. Наступної миті відібрала стакан, покрутила ним, дедалі більше насуплюючись, але пити не стала, натомість поставила чашку на стіл.

― Повір, я знаю, про що прошу. Денис… ― Майк стиснув долоні. ― Дружба з ним дуже небезпечна для життя.

― Ага, саме тому ви з ним сьогодні й побилися. ― Діана знову закуталася в плед. ― Чому, до речі? По школі пішли чутки, ніби ви не поділили якусь красуню. Є ще одна думка. Вважають, що ти психопат. Я схиляюся до останньої.

Майка це чомусь образило. В принципі, навіть добре, що вона так вважає, та все ж…

― Це наші давні розборки. Свого гарненького носика в них не пхай, гаразд? Краще дай-но каблучку, якою Ден обдарував.

Отримавши прикрасу, Майк став пильно її роздивлятися.

― Філігранна робота… Ювелір постарався на славу. Літери так акуратно «намалював», а ще ці сердечка… І не дивно, адже цю каблучку робив один із найкращих майстрів. Одягни її.

Очі Діани округлилися від такого прохання. Він її прекрасно розумів. Носити каблучку, подаровану цією змією ― не найприємніша справа.

― Діано, ця річ дійсно зроблена спеціально для тебе. Так потрібно. Будь ласка.

Діана мовчки забрала каблучку й одягнула на палець лівої руки.

― Не так… ― прокоментував Майк, беручи її за руку. Він зняв каблучку й надів на підмізинний палець правої. ― Це традиція, Єдино. ― Він показав свою руку з каблучкою.

― Гаразд, ― протягнула вона втомленим тоном, а потім відкинулась на диван, заплющивши очі.

― Ти що, спати тут зібралася? ― Ця дівчина точно його в могилу заведе.

― Розбудиш через п’ятнадцять хвилин, ок?

― Ти зовсім мене не страшишся? ― Майк підсів ближче.

― Ой, облиш. Всього декілька хвилин сну. Але не більше! Домовилися?

Майк знав: коли просять про сон таким чином, значить, хочеться поспати набагато довше, але кошмари, примарні супутники ночі, це добряче ускладнюють. А він розуміє, як це поринати в жахіття, плутатися в фантомних видіннях, де все перемішано, де фокус винності постійно кудись зміщується.

Майк загубився в часі. Дивитися на Діану з такої відстані колись здавалося лютою мрією, а зараз ось вона, прямісінько перед ним. Можна робити з нею все, що завгодно.

Від переходу до мстивих дій Майка зупиняло тільки одне: обіцянка, дана батькам. Правила, приписи, Закони ― нехай ідуть вони до дідька. Остання воля батьків ― от що важить понад усе.

Аж раптом тишу розрізало пищання телефону десь під пледом. Мабуть, випав із кишені Діаниних джинсів, коли Майкові зірвало дах. Цього більше ніколи не повториться. Вперше і востаннє. Крапка.

А телефон то без пароля ― нормальна така конспірація, ага. Писала Вікторія:

@ Ді, ти де?