Читати книгу - "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"

Розділ 51

Кейсі замолотила в барабан, як навіжена, показуючи, що пісня скінчилася. Ми долучилися до неї. Дівчатка знову почали дикі танці, корчачи одна одній кумедні гримаси.

Коли ми закінчили співати, я сміявся так сильно, що подумав, наче в мене ще тиждень болітиме живіт. І в усіх інших, мабуть, теж, бо вони сміялися не менше.

— Я в захваті, — врешті сказала Джессіка. — Це було дуже весело.

Вона поглянула на Емму з Софією.

— Ви були чудові. Звідки ви так добре знали всі ці рухи?

Емма засміялася й заскакала.

— Нас навчила Туту. Це одна з моїх і Софіїних улюблених пісень. Ми весь час репетируємо її з Туту. Так, Софіє?

Софія засміялася.

— УГА-УГА. — сказала вона Еммі й почала повторювати кумедні рухи танцю.

Емма теж засміялась, а тоді вдала, ніби злякалася, і побігла геть. Софія погналася за нею.

— До приходу західних культур у нашій гаванській традиції інформацію передавали за допомогою історій та пісень, — пояснила Туту. — Так люди навчалися.

Вона поглянула на дівчаток.

— Вони пам’ятатимуть цю пісню та її мораль.

— Я теж, — озвалася Джессіка. — Тепер вона здається цілком очевидною.

Туту всміхнулась.

— Отже, це добра історія, яку варто вивчати й передавати іншим.

— А також записати в моїй книжці осяянь, — докинув я й підвівся. — Зараз прийду.

Я попрямував до кафе та зайшов на кухню. Мій рюкзак стояв на полиці. Я взяв його й подався на вихід. А тоді зупинився. Зазирнув у кафе крізь віконце замовлень. Там горіло лише кілька лампочок, але однаково було видно все. Червоні дивани, довгий прилавок, вішак для верхнього одягу під дверима…

Мені раптом пригадалися перші мої відвідини. Сидіти на березі було неймовірно добре. Однак в інтер’єрі кафе було щось магічне. Особливо зараз, уночі. Я всміхнувся, радіючи, що отримав нагоду відвідати цей заклад. І тепер повернутися до нього.

— Він має особливу енергетику, чи так?

Я розвернувся. Поряд стояла усміхнена Кейсі. Я не чув, як вона ввійшла.

Я кивнув, а тоді знову повернувся в бік кафе. Зрештою відповів:

Стоячи тут, я згадую, як сильно змінилося моє життя. Три запитання та одна ніч у випадковому кафе… Де я був би, якби не та ніч? — Я похитав головою. — Важко уявити.

— Ти був готовий, — відповіла Кейсі. — І діяв відповідно до цієї готовності.

Я повернувся і глянув на неї.

— Чомусь я просто знав. Знав, що все вигорить, якщо почну класти у своє каное найважливіші для себе речі. Як усе вигорить, я не знав. Просто знав, що так станеться.

— А так і сталося, — додала вона.

Я кивнув.

— До такої міри, що я й помислити про це не міг. — Я трохи помовчав. — Є така річ, як стрибок у невідоме. Можна планувати, можна організовувати, можна думати, можна розмовляти з іншими… А тоді настає мить, коли потрібно просто зробити крок у безодню. А потім усвідомити, що це ніяка не безодня. Уся система, відколи ти прийшов на цю планету, була заточена під те, щоб ти рухався в цьому напрямку. Тебе підтримували, скеровували, заохочували… всю дорогу. Це вигадлива, прекрасно витворена гра, влаштована так, щоб ми досягали успіху, а не зазнавали невдач.

Я всміхнувся.

— Не знаю, чому розповідаю все це. Я знаю, що ти знаєш.

Кейсі всміхнулася й кивнула.

— Так… знаю… Тільки колись не знала, як і всі. Були часи, коли моїм життям правили страхи і турботи, «мусиш» і «повинна», «треба» і «не можна». Однак їх відпускаєш, коли починаєш іти за покликом серця й бачиш, до чого це призводить. Саме так сталося з тобою. І стається з тобою дотепер. Те саме буде і з Джессікою. Коли вона стрибне.

Кейсі поглянула на рюкзак, який я тримав у руці.

— Прийшов по свою книжку осяянь?

Я кивнув, а тоді сягнув усередину й дістав її.

— Можна? — спитала Кейсі та простягнула руку.

Я передав їй книжку. Кейсі розгорнула записник навмання. Тоді ще раз. І ще.

— Джоне, чому ти працюєш між роками мандрів? — запитала вона, не випускаючи записника з рук. — Невже це дає змогу реалізуватися так само, як мандри?

Я засміявся.

— Ні. Просто ще не вигадав кращого рішення. Знаючи, що максимум за рік я знову рушу в мандри, легше приходити на роботу, чудово з нею справлятися й не давати їй мене деморалізувати. Я розглядаю роботу як стимул для своїх мандрів, тож вона має мету. Позитивну мету. Знаю, що на світі є дещо краще. Власне кажучи, ми із Джессікою вже про це говорили. Я просто ще не знайшов того кращого. — Я запитливо поглянув на Кейсі. — А чому ти питаєш?

Ми з Майком говорили. Про тебе, про твої осяяння… У тебе є якісь плани на них?

Я знизав плечима.

— Та ні. Ну, тобто я їх обожнюю. Мало не щовечора перед сном гортаю свій записник. — Я всміхнувся. — Вони нагадують мені, що безодня — це насправді не безодня.

Чудово оточувати себе перед сном такою енергетикою, — сказала Кейсі.

Я кивнув.

— Так. Пам’ятаю, що колись робив замість цього — до першого візиту сюди. Я закінчував вечір, переглядаючи новини. Aбо ж читав у мережі про катастрофу дня або випадковий матеріал про знаменитостей чи якесь спортивне змагання. А тоді вимикав світло й кілька годин терпів, поки в голові крутилися думки. Просто знов і знов перебирав подумки проблеми того дня. Або ж розмірковував, як бути з проблемами, що чекатимуть на мене завтра. — Я всміхнувся й злегка мотнув головою. — А ще думав, чому весь час почуваюся таким стомленим.

Кейсі тихо слухала, а коли я договорив, промовила:

— Що ж, як я вже казала, ми з Майком говорили про тебе та твої осяяння. На нашу думку, тобі варто їх опублікувати.

Я замислився над цим. І перестав почуватися таким упевненим, як кілька секунд тому. У голові спалахнули сумніви. Писати щось для себе — це одне. Чи, може, ділитися записами з окремими друзями на їхнє прохання. Проте випускати