Читати книгу - "Гра в кохання , Міра Лей"

Коли я зайшла в кімнату, дівчата всі чемно сиділи на своїх ліжках, та гризли граніт науки. Вони вже повечеряли, але щоб мені сумно не було їсти, погодилися попити зі мною чаю, до слова ненавиджу їсти сама. І я смачно поглинаючи макарони, розповідала про сьогоднішній похід в спа салон, ділячись усіма позитивними емоціями. Після чаювання, дівчата відправилися дальше вчитися, а я вирішила глянути, що там за завдання скинув Левицький. 

Мені справді хотілося йому допомогти, він за цей короткий період, багато зробив для мене, хоча по факту це йому була потрібна моя допомога. Я вже придумала, що якщо не зможу розв'язати самостійно, попрошу допомогти у Вови зі 109, він дуже розумний хлопець і в тому, що він розв'яже я не сумнівалась. Та мої хвилювання були марні, тому що завдання хоч і не були легкі, та все ж посидівши десь біля години часу, мені таки вдалося їх розв'язати. Багато часу зайняло саме розв'язування, воно вийшло досить велике. 

На щастя на завтра нам нічого не задавали, тому трохи стомлена та все ж, задоволена собою я пішла вкладатися спати. Не знаю, що на мене так вплинуло, спа процедури, чи проста втома, та всю ніч я спала як вбита. 

Зранку я прокинулася в хорошому настрої, пари сьогодні були не важкі і пройшли на диво швидко. Після пар ми з дівчатами поїхали до Мар'яни, готувати презентацію з мікроекономіки. За роботою час пройшов дуже швидко і ми не замітили як на дворі уже стемніло. Вийшовши із під'їзду, ми з Машою відправилися на зупинку, а Іра пішла на трамвай, вона жила не далеко, їй всього декілька зупинок проїхати. Коли ми вже чекали на маршрутку, до мене подзвонив Левицький. І тількизаразя згадала, що ще не віддала йому розв'язанні завдання. Сьогодні в універі його не було, та й чесно признаюсь, що листочки з розв'язком я забула в гуртожитку. 

- Настя, привіт. Ти де? - чую веселий голос хлопця, як тільки  беру трубку.

- Привіт, я? Додому їду! Ти щось хотів? - запитую, хоча відповідь знаю і так.

- Так, я хотів запитати чи вдалося розв'язати завдання які я тобі скинув?

- Так, завдання готові, тільки вони в кімнаті в гуртожитку.

- Я якраз не далеко, можу під'їхати забрати. Ти коли будеш дома? - а це хороше питання, та судячи з пізньої години, швидко це ще не буде..

- Важко сказати, я тільки чекаю на маршрутку, не відомо коли вона приїде! - доводиться все ж, сказати правду, не хочеться щоб хлопець довго чекав на мене під гуртожиток.

- Так давай я заберу тебе, де ти зараз? - швидко пропонує хлопець. 

- О, ні дякую. Я сама доберусь, все добре. 

- Та припини заодно і завдання заберу! - наполягає Макс. 

З боку ж, на мене підозріло коситься Маша, і старанно намагається зрозуміти суть розмови. Почувши, що я відмовляю, щоб нас підвезли, вона махає вказівним пальцем біля скроні. Я звичайно розумію її почуття, оскільки ми стоїмо уже пів години, а нашої маршрутки так і нема, і не факт що вже буде. І все ж, я не хочу, щоб за нами приїжджав Левицький, щось його за останній тиждень забагато в моєму житті. 

І тут несподівано для мене подруга вириває з моїх рук телефон і швидко називає місце нашого знаходження. А тоді уже із задоволеним виразом обличчя віддає назад мій телефон. 

- Ок, скоро буду! - швидко відповідає хлопець перш ніж я встигаю заперечити. 

- А що ти так на мене дивишся? - питає дівчина невинно кліпаючи очима. 

- Я тебе колись вб'ю - чесно признаюся. - Для чого ти це зробила? - голосно запитую, не стримуючи емоції. 

- А що такого? Людина хоче нас підвезти, так для чого відмовлятися, я уже втомилася тут стояти? Хто це до речі був? - питає дівчина, не розуміючи мого погано настрою.

 Я злісно дивлюся на неї і не відповідаю, чесно признаюсь я не знаю, як пояснити подрузі, які у мене справи з Левицьким. Тому я все ще надіюся що зараз приїде маршрутка і пояснювати нічого не доведеться. Та всі мої надії розбиваються вщент, коли я бачу знайому машину яка під'їжджає до зупинки. Чорт, і що тепер робити?

- Ну і довго мені на вас чекати? - весело запитує хлопець, виглядаючи з машини через вікно.

Розуміючи що вибору у мене немає я глибоко вдихаю і переводжу погляд на Машу, вказую в сторону машини, даючи зрозуміти, що це за нами. Вираз обличчя в подруги моментально змінюється. Обличчя стає біле немов стіна, а очі округляються до дивних розмірів. І від її виразу мені чомусь стало навіть смішно.

- Левицький? Ти серйозно? - шоковано шепче подруга мені на вухо, і я чудово розумію її емоції, та діватись уже нікуди, тому беру дівчину за руку та тягну в сторону машини - Я туди не сяду! - налякано каже одногрупниця, намагаючись опиратися.

- Ти сама назвала адресу, тому швидко сідай в машину! - Левицький здивовано спостерігає за нами і я підозрюю, що з боку ми зараз виглядаємо доволі кумедно.

- Звідки мені було знати? - тихо виправдовується дівчина.

- Маша, не нервуй мене, будь ласка. Не з'їсть він тебе, врешті решт! - просто ричу від злості і подруга все ж піддається, сідаючи на заднє сидіння машини, я ж розміщуюся біля водія. 

- Сподіваюся дівчата,  ви не довго чекали! Мене до речі Максим звати! - посміхаючись представляється хлопець повертаючись до Маші. 

- Повір, я знаю як тебе звати! - ніяково каже подруга - А я Маша, одногрупниця Насті! - помітно що дівчина нервує, хоч і намагається це не показувати.

- Ну і звідки ви дівчата? - весело запитує Левицький, рушаючи з місця.

- Робили з одногрупницями спільний проект! - не хотячи відповідаю. 

А дальше розговорилася моя подруга і зупинити її було просто не можливо. Максим уважно слухав її, та весело посміхався підтримуючи розмову. Я ж їхала мовчки, вся ця ситуація мені не подобалася, тепер виходить що він знову мені допоміг, чого я явно не хотіла.

Коли ми під'їхали до гуртожитку, Маша подякувала, попрощалася і вийшла з машини. Я ж поспішила за подругою, попередивши хлопця, що повернуся через декілька хвилин.