Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

У п’ятницю я знову пішла в знайомий кабінет. Цього разу — вже з іншими відчуттями. І з новим манікюром, до речі. Спеціально зробила вранці. Не для нього — для себе. Але якщо він помітить — не ображусь.

Він помітив.

— О, а що це за червоний на нігтях? Новий стиль?

— Це… “Раптове натхнення”, — відповіла я.

— Пасує. Виглядає, як “Маша, яка вже нічого не боїться”.

— Ну… майже нічого.

І ми знову сміялися. І знову було спокійно. І знову не хотілося йти.

Після сеансу Ярослав запропонував:

— Я поїду завтра вранці. Але якщо колись будеш у Чернівцях — знай, що там є один кабінет, де тебе завжди чекають. І не тільки як клієнтку.

Я зітхнула. Не з сумом. А з вдячністю.

— Може, і заїду. Світ — маленький.

— А серпень — ще менший.

Ми попрощались. І я вийшла з кабінету, не оглядаючись.

Не тому, що байдуже. А тому що знала: коли щось справжнє — воно не вимагає постійного погляду назад.