Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Української Народної Республіки! Землю і волю присуджено вам добути, або дома не бути! Вороги наші – пани ляхи хочуть загарбати нашу землю, наші села, наші лани і прилучити до своєї Польщі, цеї тюрми робочого люду! Вони палять наші села, грабують наші маєтки, мордують батьків, сестер, дітей наших без пощади, без спожаління і без милосердя і кричить до Вас кровавим плачем вся поневолена країна: рятуйте всіх нас із каторги найтяжчої неволі…

Відвага мед п’є, а кайдани тре, та про побіду рішає послух, порядок і сповнення приказу тих, що кермують ділом!

Кожен з вас, на якім-небудь місці поставлено тебе, мусиш підчинятися дисципліні, удержувати порядок і виконувати прикази старшин без критики, без відклику, без проволоки! На кожнім становищі від сповнення приказу може рішитися для вас доля величезної війни – в руці – кожного з вас лежить щастя або горе цілих поколінь твоїх сестер і дітей і дітей родичів твоїх, український жовніре! Не за царя воюєш ти, а за своє добро, за свою правду, за свою державу!

І ми віримо, що ви стоїте як один муж твердо, рішучо, непохитно за правду і волю і здобудете землю дітям та увінчаються ваші чола вінцями повної побіди! Нелегка хвиля, що усі землі українського народу зіллються в одну державу і у великім вінку України не бракне листочка ні з одної української землі! А тоді щойно зі зібраної душі намученого українського люду вирветься велика пісня:

Радуйся, радуйся з’єдненна Українська Земле!»[253].

Після різдвяних свят у Галичину прибув міністр УНР, отаман Микита Шаповал[254]. В його честь на центральній площі Золочева проведено стрілецький марш-парад, яким командував сотник Ілько Цьокан. Після трикратного громогласного «Слава!..» слово взяв гість. «По злуці українських земель, – говорив він, – кожний ворог стає спільним українським ворогом і проти його посягань повинні спільно стати всі українці. В українсько-польській війні поможе Велика Україна галичанам одягом і вояччим приладдям. Дещо вже переслалося, багато що поспіє, а в потребі прийдуть брати з-над Дніпра, щоб відперти спільно ляцького наїзника, щоби спільно пролитою кров’ю звільнити на ділі соборність усіх українських земель…». У відповідь ще грізніше «Слава!» прокотилося стрілецькими масами. Гарматні постріли потрясли небесну узвиш, відбившись бренькотом вікон оточуючих будинків. Військовий оркестр вдарив перші акорди «Ще не вмерла Україна».

У ті дні продовжено націоналізацію/соборизацію публічного простору тимчасової столиці ЗУНР. Зокрема змінено назви вулиць: Абгаровіча – на Князя Лева, Баторого – Короля Данила, Бема – Виговського, Білінського – Котляревського, Валова – на Козацьку, Ґолуховського – Хмельницького, Гославського – Богуна, Ґрюнвальдська – Сковороди, Домбровського – Орлика, Іссаковича – Костомарова, Казімєжовська – Івана Мазепи, Собєського – Грушевського, Сапєжинську – Тараса Шевченка, Фредра – Карпенка-Карого, Рейтана – Нечуя-Левицького[255].

Вранці 16 січня галицька делегація на чолі з Львом Бачинським і Степаном Витвицьким відбула із Станиславова через Ходорів до Тернополя. До її складу входили члени уряду і Української Національної Ради Д. Вітовський, Л. Цегельський, Р. Перфецький, С. Вітик, Т. Старух, В. Стефаник, всього – 36 чоловік[256]. Пізно ввечері пасажири незвичайного поїзда прибули до недавньої столиці – Тернополя, де й заночували. Наступного ранку – знову у дорогу, але вже у нових вагонах другого класу по так званій широкоторівці, яку в роки війни збудували солдати російської армії.

Після кількагодинної їзди на станції Червоний Острів, неподалік від Проскурова, поїзд зупинила місцева влада, не пускаючи його далі. Мабуть, вона не дуже симпатизувала Директорії. Лише після кількагодинних переговорів поїзд рушив далі на схід.

Наступного дня, об одинадцятій ранку, галичани вже стояли на пероні київського двірця – малого, низького, згорілого, який зовсім не личив півмільйонній столиці України. Оркестр січових стрільців виконав національний гімн. З коротким привітанням виступив прем’єр-міністр В. Чехівський.

Потім галицька делегація сіла в автомобілі і помчалася Бібіковським бульваром на Хрещатик. Навколо все було покрите снігом. Повибивані шиби будинків, захаращені вулиці нагадували про недавні вуличні бої. Лише золоті бані церков, що раз у раз з’являлися на пагорбах, радували очі приїжджим.

Невдовзі смуток змінився радістю: майже всі оголошення, таблички у центрі були виконані виключно українською мовою. Як пізніше довідались гості, сталося це за наказом Команди січових стрільців. Однак деякі написи на установах, магазинах, ресторанах викликали сміх – «Парікмачерська», «Облімів» (малося на думці російське прізвище Обломов) тощо.

Президія галицької делегації розмістилась у готелі «Континенталь» на Миколаївській вулиці. До речі, саме тут 1914 р. зупинявся митрополит Андрей Шептицький під час переїзду на заслання. Там же знаходився штаб отамана С. Петлюри, який прагнув поєднати зусилля обох українських армій для відсічі іноземній агресії[257]. Більша частина делегації розмістилася в сусідньому «Гранд-готелі» на Хрещатику, який до цього часу прийняв уже немало делегатів Трудового конгресу з різних частин України.

Пополудні відбулося зібрання галицької делегації, яке вів її голова Лев Бачинський. А через кілька годин Осадний корпус Києва – січові стрільці – влаштував для земляків святкову вечерю, на якій виступили члени Директорії, полковники Є. Коновалець і Р. Дашкевич, а також гості – Т. Старух, Л. Цегельський та ін. Особливо емоційним був виступ гуцульського селянина і письменника Петра Шекерика-Дониківа, який зазначив, що різні міжпартійні протистояння перешкоджають державотворчим планам. У відповідь розчулений В. Винниченко визнав: «Ми візьмемо у вас, брати-галичани, дисципліну, європеїзм і аналіз – і тоді вийде з нас добра нація»[258]. Розійшлися далеко за північ.

Відкриття конгресу перенесено з 19 на 22 січня, оскільки не вистачало кворуму: через заметілі з перебоями працював залізничний транспорт, подекуди проводилися перевибори делегатів.

Недільного йорданського ранку 19 січня галичани побували на затоплених сонцем крижаних берегах Дніпра, де саме проходило водохрещення. О дванадцятій годині практично всі були у Володимирському соборі на похороні січовиків (серед них був сотник Ф. Черник), що загинули у боях з гетьманськими військами під Мотовилівкою, недалеко від столиці. Після панахиди домовини уклали на лафети гармат і під траурно-величні дзвони собору процесія рушила Володимирською вулицею та Хрещатиком до Царського саду. За трунами йшли бойові побратими, члени Директорії УНР, міністри, представники галицької делегації, юнацтво українських шкіл.

Увечері галичани зустрілися з київською інтелігенцією в Українському клубі. Наступного дня – відвідали численні партійні наради (есерів, соціал-федералістів, соціал-самостійників, ендеків та iн.), імпровізовані мітинги біля міської опери, де отримали чимало агітаційно-пропагандистської літератури, зокрема й більшовицької. 21 січня на нараді Директорії Ради міністрів УНР із делегатами ЗУНР було узгоджено текст Акту соборності, окремі документи Трудового конгресу.

Вранці 22 січня був легкий морозець, день видався погожим. Ще