Читати книгу - "Зарубіжний детектив"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Поділитеся зі мною своїми враженнями.
Стоїмо біля дверей, прощаємось. Раптом я згадую про мету свого візиту.
— У справі фарцівників ніхто не зв’язаний з наркотиками?
— Ні. Даю цілковиту гарантію, ні.
Я дякую йому й прощаюся.
Ще на підході до нашого кабінету чую, що телефон аж розривається. Вбігаю і хапаю слухавку.
— Де це тебе носить?! — горлає Поваре, та так, що я боюся за свої барабанні перетинки. — Дзвоню, дзвоню, а ти там десь… Доповідаю: нашої кралі нема вдома… І вночі теж не буде.
— Звідки ти знаєш? — запитую я, заінтригований категоричним тоном колеги. — Чи не подалася вона на «прогулянку» разом з Лукрецією Будеску?
— Вона залишила у дверях записку такого змісту: «Джо! Не чекай. Мене не буде цілу ніч!» — пояснює Поваре. — Джо, мабуть, якийсь американець?
— Так, із якогось села Ферентари!.. Що тепер наміряєшся робити?
— Маю свій дах над головою! І теплу ковдру на ліжку!
— Тепленького закортіло? Слухай уважно, Поваре… За чверть години ми зустрічаємося з тобою перед «Атене-Палас».
— Справді?
— Еге ж… Маємо разом розв’язати одну невеличку справу.
— Ясно!
Кладу слухавку на важіль. Ту ж мить телефон заливається знову. Цього разу прокурор. Сповіщає, важко зітхаючи:
— Нічого нового. Лукреції Будеску так і не було вдома.
Зітхаю і я, потім попереджаю його, щоб протягом найближчих двох годин він не розшукував мене, бо мене не буде.
— Ви ще маєте час на нічні пригоди… браво, капітане! Бажаю успіху! До побачення!
Його зауваження і підкреслене побажання успіху — мов сіль на свіжу рану… Лілі десь там зі своїм залицяльником. Кажу собі: «Ніж іти в «Атене-Палас», краще заступити пост біля «Савою» і чекати там. Щоб вирвати її з пазурів того «музиколога». Бо сьогодні «арія», завтра «альт»… а там заспівають дуетом у загсі, і так усе життя! Краще піти в «Савой»! Невже тобі не ясно? Було б славно, найсправжнісінький театральний ефект — вона виходить з театру, а ти назустріч». Перед моїми очима пропливає ця сцена, розгублене обличчя «музиколога»… «Нічого, я вставлю йому ума!» Все вирішено, я вирушаю до театру. Поваре почекає мене та й перестане. Ну, вибатькує та й піде собі. Хай лає, я не матиму серця.
12
Поваре я побачив здалеку. Він прибув на місце зустрічі раніше за мене і тепер нервово походжав перед ресторацією. Піднімаю руку, він помічає мене і йде назустріч. У нього спортивний, точніше, військовий крок, вироблений доброю підготовкою в училищі. Хоча, думаю, в мене не гірший.
— Що сталося? Чому це ти надумав призначати мені побачення у великих рестораціях?
Поваре змерз, дрібно тремтить у прямому й переносному значенні: від холоду й від цікавості. Він, як і я, в самому піджаку. Я заспокійливо беру його під руку:
— Що сталося? Нічого особливого. Просто я згадав, що сьогодні мій день народження…
— Жартуєш!
— …і вирішив пригостити тебе кухлем пива… справжнього пива.
Поваре швидко купується і по-дружньому кидає мені докір:
— Запросив би й Лілі.
Брехати так брехати. Я не відкриваю йому справжньої мети нашого походу до ресторації з тієї простої причини, що добре знаю свого колегу. Досить йому сказати, що йдеться про службові справи, а не про «день ангела», і його професійні відрухи, ще тонко не відшліфовані, викажуть його з головою. В ресторані він би крутився на стільці, розглядаючи всіх і вся. А мені не хотілося б, аби на нас звернули увагу. Я маю одну-однісіньку мету, ще й нейтральну: майор Стеліан так розпалив мою цікавість, що мені забаглося ще раз поглянути на пику Паскару-молодшого.
А проте Поваре сумнівається в мені:
— Якщо в тебе сьогодні іменини, то чого б тобі не відсвяткувати їх десь у затишнішому місці?
— К бісу, Поваре, іменини раз на рік бувають, то чого б нам не випити найкращого пива?!
Переходимо довжелезний хол і прямуємо до бару. Я попереду, інформації, одержаної від майора Стеліана, досить, щоб я одразу впізнав Паскару-молодшого. Мене поймають радощі, немов я зробив бозна-яке відкриття. Енессі саме такий, як я його собі уявляв: елегантний, модний, але не екстравагантний. Він не сам, а в компанії з досить симпатичною особою, яка має рівне довге волосся і чубчик, що затуляє лоба по самісінькі брови.
Ми сідаємо за вільний столик. Мені звідси не дуже зручно пильнувати за спадкоємцем лугозьких скарбів, але іншого вибору нема. Поваре своєю чергою тримає мене під наглядом, він перехиляється через стіл і запитує пошепки:
— Кого ти там уздрів?
— Сусідку Лілі. Тепер перекаже їй, що зустрічала мене в «Атене-Палас».
— Ото нагнала тобі холоду наречена! — переможно сміється Поваре: нарешті він намацав моє вразливе місце. — Добре, хоч ти зі мною! — заспокоює мене. — Нічого, я візьму тебе під спій захист.
До нашого столика підходить офіціант. Я замовляю сосиски та пиво… Поваре штовхає мене ногою:
— Чи не надто ти тратишся на мене?
А. все ж він вельми задоволений моїм широким жестом. Не стільки тому, що я пригостив його пивом, скільки тому, що ми сидимо в такому розкішному місці з не менш розкішними цінами.
Ми запалюємо сигарети. Я палю й упівока поглядаю в бік Тудорела Паскару. Він життєрадісний, уважний до дами. Що за мана, адже його двоюрідний брат щойно помер, в сім’ї жалоба! Чи, може, старший Паскару звільнив його від цього малоприємного обов’язку? Дівуля стриже його очиськами, курить і п’є безперестанку. Я обводжу очима залу — за столиками багато молодих… навіть дуже юних… Коньяк, вино, пиво… Звідки у цих шмаркачів стільки грошей?.. Намагаюсь розпізнати серед присутніх своїх колег з «економістів», які також мають клопоти з Енессі, але не знаходжу їх.
— Чого доброго, ще й Петронела Ставру тут опиниться? — чую голос Поваре, який немов продовжує урвану розмову. Напускаю на обличчя здивований вираз.
— Як це тобі могло прийти в голову?! Дівчина прибита горем, либонь, уже вдягла жалобне вбрання. Вона б не насмілилась образити пам’ять коханого.
— Але це не завадило їй зникнути на всю ніч! — саркастично дивиться на мене Поваре, а мені ця тема вже остогидла, і я вигукую:
— Слухай, хлопче, ти прийшов на мої іменини, і в мене немає ніякої охоти говорити про службові справи!
Поваре нічого не лишається, як погодитися зі мною. Але подумки я запитую себе: «Якої хвороби забаглося мені уявити її в жалобі? Бо бачив заплакані очі? Вона швидше розгублена, ніж прибита горем…» А все ж я певний, що в ці дні вона навряд чи посміє з’являтися у всіляких кишлах. Хоча один — Тудорел Паскару
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зарубіжний детектив», після закриття браузера.