Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

неврозом, втішає Марію: «Події із Росії не зовсім веселі — але що ж робити? — Цьому лихові зарадити не можна. Між іншим, заспокойтеся: Ш[евченко] не повіситься, — Кул[іш] — не застрелиться, — Кост[омаров]… може бути, кинеться у воду, — але, повторюю, що ж робити? — Він жив Вами і для Вас; Ви тепер далеко — життя пішло сіре, плоске, дріб’язкове, скучне; він не із таких людей, які уміють обманути свій душевний голод, наповнюючи себе якою-небудь побічною їжею… Залишається надіятися, що він передумає перед стрибком. По суті — всякій людині більш чи менш погано…»[343]. Ця російська імперська насмішка над українськими романтиками особливо відчутна ще в одному листі І. Тургенєва до Марії Вілінської: «Мені дали 4 № «Основ», із яких я міг зробити висновки, що вище малоросійського племені немає нічого у світі — і що особливо ми, великороси, погань і нікчемність. А ми, великороси, поглажуємо собі бороду, насміхаємося і думаємо: нехай діти тішаться, поки іще молоді. Виростуть — порозумнішають. А тепер вони ще від власних слів п’яніють. І журнал у них на такій славній бумазі — І Шевченко такий великий поет… Тіштеся, милі діти»[344]. «Дітьми» Тургенєв називає українських поетів, прагнучи утвердити себе мужчиною для Марії, адже її українським «жертвам» явно бракує маскулінності, щоб мати справу з такою надзвичайною жінкою, тому вони — «діти» для незбагненного російського еросу.

Російські чоловіки не менш зачаровані акторським українським маневром Марка Вовчка, оскільки його вони сприймають як свою нову перевагу над пробудженим українським маргіналом. Тому Марія Вілінська — для чоловічих російсько-імперських амбіцій — не менша спокуса, ніж для чоловічих українсько-антиколоніальних амбіцій.

У ранніх літературних захопленнях Марії Вілінської, крім боготворіння Пушкіна, характерне захоплення «романами жахів» англійської романістки Анни Радкліф, проза якої творилася в кінці XVIII ст. й була особливо популярна своїми «складними інтригами, таємничими зустрічами»[345]. З цього приводу неможливо погодитися з думкою, що ніякого англійського впливу «роману жахів» не було[346], оскільки такі захоплення цілком відповідають психологіці творчості Марка Вовчка.

Садомазохістські сюжети «Народних оповідань» (1858) Марка Вовчка є самоочевидними, адже за проекцією цієї ерогенності змодельоване і російське кріпосництво. У центрі оповідань Марка Вовчка сублімована чуттєва жіноча потреба несвідомо проявляється через ситуацію «жінку б’ють» («Сестра», «Козачка», «Одарка» та ін.). В оповіданні «Одарка» чоловіча-жіноча модель постає через образ схильного до розпусти, одержимого хіттю пана і молодесенької дівчини, якій ця хіть несе смерть. У «Горпині» пан губить молоду кріпачку непрямо, прирікаючи на смерть її дитину, а саму матір — на божевілля. «Садомазохістський» антагонізм, проекцією якого є антагонізм між жорстокими панами і їх жертвами-кріпачками, досягає апогею в повісті «Інститутка», в якій справжнім деспотом, відкритим садистом постає красуня-поміщиця. Ця повість є візиткою Марка Вовчка, недаремно вона присвятила її Т. Шевченку. В центрі її — два відмінні психотипи: панночка-інститутка і наймичка Устина. Перший репрезентує яскраво виражений садомазохістський імперський характер і в основних рисах нагадує Марка Вовчка. Особливо, що стосується її любовної поведінки, тобто стосунків із закоханими в неї чоловіками. «Обійшла либонь вона їх усіх, — розповідає про люб’язність панночки Устина, — кого словами, а кого бровами: одного за здоров’я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посім’янина. Бідахи розкохались, аж зовсім подуріли, з лиця спали, сохнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всім до душі прийшла, чи не було їм тоді чого іншого розважитись, тільки так комахою і налазять і налазять»[347].

За характером Устина належить до яскраво вираженого українського психотипу, що рветься за межі встановленої панночкою перверсивної садомазохістської структури. Головний мотив, навколо якого закручується психологічний сюжет повісті, — побиття. «Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала — характеризує себе Устина. — А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся… Було, мене й б’ють (бодай не згадувать!) — не здержу серця, заплачу: а роздумаюсь трохи — і сміюся»[348]. Устина згадує про побиття як про звичну для кріпосництва ситуацію: «Спасибі хоч за те, що не б’ють десять раз на день, як от інших чуємо»[349]. Ситуація з побиттям нарощується, коли до старої пані, де служить Устина, приїжджає з навчання молоденька красуня-панночка.

Панночка, як і Марко Вовчок, є сиротою. Про своє «сирітське» навчання панночка згадує як про садистські тортури: «Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас — та все дурницею». Її власна перверсивна психологія проявляється через приступи гніву, несвідоме садистське бажання («Далі вже що день, то вона сердитіша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервоніє, як жар, — засоромиться»[350]). Приступ гніву панночки явно нагадує психотичну поведінку: «Сіла панночка зачісуватись… Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як мені довелось туманіти коло її русої коси!.. І така, і онака, і геть-пріч пішла, і знов сюди поступай; і пхати мене, і наскакувати на мене, — аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далі як заплаче!.. Я в двері, а вона за мною в сад: «Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!». Оглянусь я на неї, — страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, — дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь — дівчата коло мене скупчились, білі усі, як крейда. Панночка на стільчику розкинулась, плаче…»[351].

Садистський компонент психології панночки носить нав’язливий характер. «Ганну сьогодні били, — повідомляє хворій Устині інша наймичка, — учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга»[352]. Про побиття у повісті йдеться як про «карності щоденні, щоденний плач»[353]. Гарне обличчя панночки у час побиття хижіє, робиться страшне. Але коли з’являються гості-паничі, воно знову випогоджується, стає привітним, що й не впізнати. Цікавим фактом є вибір панночкою любовного об’єкта — полкового лікара, доброго серцем, який живе зі своїми слугами, як з родичами (нагадує український чоловічий тип морального мазохіста, до якого належав О. Маркович). «Він був добрий душею й милостивий пан, — зауважує Устина, — та плохий зовсім, — ніщо з його… Не було в його ні духу, ні сили»[354]. Добрий пан — бажаний для садистської панночки мазохістський об’єкт. Про любов панночки Устина говорить з подивом: «Любила вона його. Та якось чудно любила, не по-людськи»[355].