Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Для Устини дивним є поєднання цього жіночого еросу з химерним садизмом, адже вона бачить, що пані вчиняє і над паном щоденну наругу. Та коли пан пробує наполягти на своєму, вона впадає в довгі плачі. У повісті є сцена, яку можна прочитати як психічний зрив пана внаслідок неможливості здійснити жодного свого рішення в авторитарній сімейній атмосфері з явним садистським жіночим компонентом. Наприклад, пан вирішив взяти кумом для дитини свого друга, а пані бажає, щоб кумом був лише багатий полковник. Він відчуває, що кривить душею, і врешті вибухає істеричним плачем:

— Голубко моя! — промовив пан стиха, — пожалуй і ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподівався…

Та як заридає!

Пані до його:

— Чого се ти, чого?

За руки його хоче брати; а він затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве вже його розговорила, і цілувала вже, і обнімала, насилу стишився.

— Та скажи ж мені, чого се ти заплакав? Ну, скажи! — просить його.

— І сам не знаю, моя любо, — одказує пан, ніби всміхаючись, — так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмійсь мені, що я, наче маленький, розплакався.

А сам зітхнув.

— Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? — говорить пані.

— Ні, любиш.

— Люблю та ще й як!.. А вкупці не можна раз у раз сидіти: треба господарювати, моє серце!

Та й поцілувала його.

Уранці поїхав пан і полковника завітав у куми[356].

Химерній ерогенності панночки протистоїть любов Устини і Прокопа. Обох їх об’єднує єдина пристрасть до волі і зневага до всякої наруги. Попри те, що Прокопа забрали у москалі, а Устина залишилася сама, вона радісно чекає його, згадуючи, що він її визволив з кріпацької (садистської) неволі. «То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? — розмірковує Устина. — Він мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Він чоловік мій, і добродій мій! Поздоров його, мати божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь — байдуже мені, що й є ті пани у світі!»[357] Так оптимістично, радісно завершується це власне українське мовлення у повісті «Інститутка». Образ Устини створює навколо себе семантику вільнолюбства, його несуть в собі також образи Прокопа, Назара. Смертельною жертвою садистського тиску панночки стає дружина Назара Катерина (образ, очевидно, відсилає до Шевченкової Катерини), яка не витримує психологічного тиску і божеволіє. До речі, божевілля — один з важливих мотивів в українському світі Т. Шевченка, де українські жінки стають жертвами кріпацтва як російсько-імперського психологічного садизму.

Образ панночки в «Інститутці» доповнює москаль, що почуває себе цілком комфортно у садомазохістському полі служіння. Він не розуміє нарікань Прокопа, Назара, а Устині радить: «А ти що думала? Як у світі жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б’ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!..»[358]. Тобто у повісті Марка Вовчка на несвідомому рівні (оскільки йдеться про неусвідомлену імітацію) відбувається яскраве розрізнення українських і російських психотипів.

Натуралізм стилю Марка Вовчка робить її оповідання життєво виразними, але в ідеологічному плані — амбівалентними: тут струменить живе українське мовлення, що рветься на свободу, поєднане водночас з іншим голосом, що робить тексти приховано патологічними, соціально небезпечними у ситуації неусвідомленості, адже у них на несвідомому рівні закладається яскраво виражений ерогенний садомазохістський комплекс, що у проекції на соціальний світ розподілятиме його на гнобителів і гноблених — поза аналізом російського імперіалізму.

Французький письменник П. Меріме, ознайомившись з народними оповіданнями у перекладі Тургенєва, писав йому 12 червня 1860 р.: «Оповідання Марка Вовчка дуже сумні. До того ж вони, по-моєму, повинні пробудити кріпаків випустити киші своїм панам. У нас їх прийняли би за проповідь соціалізму, і добропорядні люди, які бажають не бачити кровоточиві рани, вжахнулися б»[359].

«Кровоточивість» письма Марка Вовчка вражала і деяких росіян. Так, редактор журналу «Російський вісник» М. Катков оповідання Марка Вовчка («Козачку», «Одарку» і «Горпину») назвав особливо різкими, такими, що «сіють смуту в душах»[360]. Знамениті тогочасні читачки по-своєму витлумачували ерогенну психосемантику повістей Марка Вовчка. М. Карташевська, прочитавши російськомовну повість «Ігрушечка», писала про неймовірну насолоду від тексту, зауважуючи при цьому: «Однак мені здається природніше було би не мордувати баришню; достатньо було б просто показати, як страждала її душа від такого оточення, пустого середовища, в якому вона не знаходила відповіді на свої душевні питання. Але про смерть — це вже занадто. Та й взагалі тут так зібралася одна смерть за іншою…»[361]. Однак саме ерогенний садомазохізм письма Маркович створює відчуття «живого» тексту, захоплює читачів. Після таких «живих» текстів, як «Ігрушечка», стверджувала В. Аксакова, все інше здавалося нудним і банальним[362]. Натомість «мордуюче» письмо Марії Маркович контрастувало з її люб’язним характером, що живить висновки про несвідому проекцію, сублімацію яскраво вираженої садомазохістської чуттєвості, яка й спонукала творчий потяг до символізації жахів російського кріпосництва.

Емоційне захоплення тодішніх українських письменників Марком Вовчком, особливо П. Куліша, який у 1857 р. писав про це чудо, що «твориться у нас», тобто про перетворення росіянки в українку[363], упускало з поля зору фіксовану чужорідну ерогенність. Про те, що оповідання сприймалися емоційно, а не аналітично, тобто викликали передусім романтизоване чоловіче захоплення, свідчить, наприклад, і те, що Т. Шевченко пересилає їх авторці свою поезію «Сон» із золотим браслетом за 120 рублів[364], а свій перший після ув’язнення «Кобзар» (1860) видає з посвятою «Марку Вовчку на пам’ять про 24-січня 1859 року», тобто про день їхньої зустрічі. На екземплярі для Марка Вовчка — також напис «Моїй єдиній доні — Марусі Маркович. І рідний і хрещений батько Тарас Шевченко»[365]. Невипадково тоді твори Шевченка і Марка Вовчка всюди появляються поряд. «Імена Шевченка і Марка Вовчка, — зазначає Б. Лобач-Жученко, — виявляються поряд і в критичних статтях про українське мистецтво»[366]. На питання «якого автора треба читати, щоб поскоріше навчитися малоросійської мови» Шевченко відповідав «Марка Вовчка! Він один володіє нашим мовленням!»[367]. Закономірно, що задушевним «доччиним» бажанням Марка Вовчка було — останні свої роки прожити в Україні і «бути похованою поряд з великим Кобзарем»[368]. У цьому бажанні прочитуються не так визнання геніального поета, як імперські амбіції. Однак померла вона на хуторі Нікольської біля Нальчика як дружина статського радника Лобача. Серед місцевого населення мало хто знав, що це знаменита в минулому українська письменниця.

За відсутності національного аналітичного мислення на перших порах не було видно, що письмо Марка Вовчка закладає в психоісторію української літератури потужну садомазохістську модель, яка