Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"

Прокинувшись, я дуже перелякався, бо надворі вже спустився присмерк. Гнівався я сам на себе за те, що такий необачний, що не боровся із сном, бо легко міг проспати аж до повернення Фока, а тоді вже не було б мені порятунку. Я зірвався на ноги, ніби на мене хтось мечем замахнувся, і, помолившись панові богу, пішов до риштування. Але щоб просунутися крізь вікно, задом наперед на животі, треба було підвищити риштування. Помогли мені в цьому дві порожні дерев’яні діжечки, які я поставив на самому верху догори дном якнайбезпечніше. Подумав я також і про те, що, просуваючись крізь вікно, я муситиму підкласти під себе руки з канатом, а значить, поздираю долоні об мур. Тому, щоб цього не трапилось, я сяк-так обгорнув їх полотном.

Потім виліз на верх риштування, міцно затис у руці канат з полотна, ліг рачки, вистромив ноги у вікно і почав сунутися.

Не така це була летка справа, як мені спочатку здавалось: я не мав на що спертися, бо все риштування могло завалитися щохвилини. Отож мусив я посуватися сам собою, як вуж, а потім, мов щупак, кидати себе назад, щоб у такий спосіб вибратися з вікна. Коли ж нарешті я висунувся більш як наполовину і кинувся щосили вниз, то так страшно вдарився руками і головою об стіну, що мало не втратив притомності і ледве не випустив з рук каната. Отоді-то я напевно впав би і скрутив собі в’язи. На щастя, якось я втримався. В цей час пролунав великий тріск, усе риштування в комірці завалилося, бо як тільки я смикнув канат, усе, що було на скрині: діжечки, книжки, кульгавий стіл, — попадало на підлогу, але я приземлився щасливо.

Опинившись унизу, я метнувся до єдиних дверей, що були на подвір’ї, перебіг довгий темний коридор, шмигнув у сіни будинку, з сіней — у браму, з брами — на ринок. Не думаючи над тим, куди б заховатись, як тільки буду вільний, я пробирався навмання до вулиці Руської. Та ледве пробіг я кілька кроків, як чую, хтось женеться за мною і кричить, щоб мене держали. Із страхом упізнаю, що це Фок. Щодуху мчу я, мов стріла, коли раптом перебігає мені дорогу мулярчук, італієць Банті, хапає за горло і кричить:

— Стій, злодію!

Хочу з силою відштовхнути його і був би відштовхнув, але цієї миті Фок хапає мене за плечі. Вириваюсь од нього, як можу, хвицяю ногами, вовтужуся, сіпаюсь, пробую кусати, — все даремно, обидва міцно тримають мене, а Фок щосили тягне до своєї кам’яниці. Я подумав, що це кінець мені, бо навіть кинджала де можу вийняти, щоб оборонятися, так міцно держали мене, один — за горло, другий — за плечі. Раптом якісь величезні ручиська майнули коло мене в сутінку: одна хапає за потилицю Фока, друга — Банті, і, поки я ще раз шарпнувся, обидва гепнулись на землю. В цю хвилину хтось схопив мене за руку і шепче на вухо:

— Тікай за мною!

Це був Вороба. Поки ті двоє піднялися з землі, він уже відбіг далеко — до Босацької хвіртки, а я — за ним.

Я біг за Воробою, не знаючи куди. Від Босацької хвіртки ми побігли вздовж міського муру аж до Вірменської вулиці, звідти знову попід домом пана Станцля Шольца назад до вулиці Божого тіла. Нарешті бачу, ще ми зробили мовби круг і добігаємо до задньої брами будинку пана Шпитка. Тут гамал зупинився, вийняв з кишені ключ, відімкнув браму, штовхнув мене в сіни і відразу ж замкнув двері. Віддихавшись після швидкого бігу, я питаю:

— Воробо, мене тут шукали з ратуші?

— Шукали, — відповідає Вороба, тягнучи мене де індермаху.

Я був без шапки, — шапка залишилась у Фока; отож кажу Воробі, що мушу взяти собі стару шапку з моєї комірчини. Він пустив мене, але й сам пішов слідом за мною. Вже було зовсім темно, йду я навпомацки де кутка, де стояла моя скринька, бо мав я на думці не шапку, а подивитись, чи ще є в скриньці Семенова залізна коробочка. Шукаю, а скриньки нема.

— Воробо, де моя скринька? — питаю перелякано. — її забрав хтось?

— Може, й узяли б, — каже Вороба, — та я вчасне сховав її в індермаху за сувоями бавовни. іди зараз туди, заховайся за сувої і не заводься з Фоком!

— Воробо, нехай: бог заплатить вам за те, що ви мене живого видерли в того німця! Це було дуже вчасно, бо коли б не цей щасливий випадок, мене вже не було б!

— Це не просто випадок, — буркнув гамал заспаний, як ведмідь, бо завжди так виглядав, коли щось говорив. — Я тебе ще вранці бачив здалека: ти йшов з Фоком як панібрат. Я весь час мав на оці дім Фока. Коли пан Геліас, Урбанко і пан Невчасний розпитували, де ти, я їм добре сказав: Фок! Вони сміялися з мене, а я правду казав: Фок!

Він завів мене до крамниці між товари, де вже стояла й моя скринька. Ніби шукаючи шапки, я схопив свитину, мацаю: залізна коробочка є! Вийняв я її і крадькома сховав до кишені, хоч і так Вороба не міг би бачити: в індермаху було дуже темно.

— Воробо, — кажу йому, — поли настане день, мене тут уже не буде. Хоч я нічого поганого і не зробив, однак мушу тікати від злих людей. Проте мені край треба бачити пана Геліаса. Маю до нього дуже важливу справу. Чи вдома пан Геліас?

— Пан Геліас наверху в хазяїна, вечеряють з тим купцем, що приїхав. ,

— Ідіть же, ради бога, до нього і викличте його сюди,