Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Двадцять дев’ятого березня вітер почав слабшати. Дік вирішив поставити фок і марсель, аби збільшити швидкість ходу свого судна.

— Друзі мої, — сказав він матросам, піднявшись на палубу на світанку цього дня. — Йдіть-но сюди. Мені потрібна ваша допомога.

— Ми готові, капітане Сенде, — відповів за всіх старий Том.

— Звичайно, готові! — додав Геркулес. — В бурю нам нічого було робити, і я почав вже вкриватися іржею.

— А ти дув би у вітрила своїм великим ротом, — сказав маленький Джек. — Я впевнений, ти можеш дути так само сильно, як вітер.

— Ото чудова думка, Джеку! — засміявся Дік Сенд. — Як тільки настане штиль, ми попросимо Геркулеса надувати наші вітрила.

— Накажіть лише, капітане Сенде, — відповів велетень, роздуваючи щоки.

— Розпочнемо з того, друзі мої, — сказав Дік, — що поставимо новий марсель, замінивши розірваний бурею. Робота нелегка, але її потрібно зробити.

— Зробимо! — відповів Актеон.

— А мені можна вам допомагати? — запитав маленький Джек, завжди готовий працювати разом із матросами.

— Звісно, Джеку, — відповів Дік Сенд. — Ти станеш за штурвал із нашим другом Батом і допомагатимеш йому керувати.

І маленький Джек з гордістю прийняв свою нову посаду помічника стернового.

— А тепер, — продовжував Дік Сенд, — до роботи! Тільки пам’ятайте, друзі: не ризикувати собою без потреби!

Негри енергійно взялися до справи під керівництвом молодого капітана. Потрібно було спущене вітрило підняти на щоглу й там прив’язати його до реї. Справа нелегка. Але Дік Сенд так вміло керував роботою, а матроси корилися йому з такою ретельністю й готовністю, що за годину вітрило було прив’язане, рею піднято і на марселі взято два рифи. Попри потужний вітер, команда без особливих зусиль підняла вітрила, прибрані перед бурею, і на десяту годину ранку «Пілігрим» вже біг під фоком, марселем і одним із кліверів. Дік Сенд із міркувань безпеки вирішив не ставити інших вітрил. Ті, що було піднято, забезпечували добовий пробіг у двісті з лишком миль, а цієї швидкості було достатньо, аби менше ніж за десять днів досягти американського континенту.

Дік із задоволенням подумав, що тепер «Пілігрим» перестав цілком залежати від вередування вітру та хвиль. Він біг з достатньою швидкістю й у потрібному напрямку. Радість Діка мали зрозуміти всі, хто хоч трохи розуміється на морській справі. Молодий капітан повернувся до штурвала й, подякувавши маленькому помічникові стернового, став на свій пост.

Наступного дня небом так само швидко неслися хмари, але між ними вже з’являлися широкі просвіти, й промені сонця пробивалися крізь них, освітлюючи поверхню океану. Часом «Пілігрим» потрапляв у смугу сонячного світла.

Яке щастя — це життєдайне світло! Іноді нові хмари затемнювали його, але вітер відганяв їх до сходу, і сонце знову з’являлося в усій своїй красі. Погода поліпшувалася.

На судні відкрили всі люки, аби провітрити приміщення. Свіже, солоне повітря увірвалося до трюму, кубрика, до кают-компанії. Мокрі вітрила розклали для просушування на рострах.[53] На палубі розпочалося генеральне прибирання. Дік Сенд не міг дозволити, аби його корабель прийшов у порт брудним і неприбраним. Досить було кількох годин щоденної роботи, аби, не перевтомлюючи екіпаж, привести судно в належний вигляд. Тепер на кораблі вже не могли кидати лаг, Дік вимірював швидкість ходу судна лише по сліду, що залишається на поверхні океану. Спосіб цей був неточний, і все ж таки Дік Сенд не сумнівався, що земля на горизонті з’явиться не пізніше як за тиждень. Він зумів переконати у цьому й місіс Уелдон, показавши їй на карті те місце, де, на його думку, перебував «Пілігрим».

— Добре, Діку, — сказала місіс Уелдон. — Тепер скажи мені, до якого пункту узбережжя ми підійдемо?

— От сюди, місіс Уелдон, — відповів Дік, вказуючи на довгу смугу берега, що тягнеться від Перу до Чілі. — Точніше вказати я не можу. Дивіться, ось острів Пасхи, який ми залишили на заході. Вітер не змінював напрямку протягом останній днів, отже, ми маємо побачити землю ось тут, на сході. Уздовж цього узбережжя розкидано чимало портів, але сказати з упевненістю, який порт виявиться ближче за інші, коли «Пілігрим» підійде до землі, я зараз не можу.

— Та це й неважливо, Діку… Аби лише дістатися до якого-небудь порту!

— Зрозуміло, місіс Уелдон. Куди б ми не прийшли, ви звідусіль зможете повернутися до Сан-Франциско. «Тихоокеанська морехідна компанія» чудово обслуговує це узбережжя. Її пароплави заходять до всіх головних портів, а відтіля легко вже потрапити до Каліфорнії.

— Хіба ти не збираєшся привести «Пілігрим» назад до Сан-Франциско? — запитала місіс Уелдон.

— Так, звісно! Але лише після того, як ви пересядете на який-небудь пасажирський пароплав, місіс Уелдон. Якщо нам вдасться знайти офіцера й команду, ми вирушимо до Вальпараїсо, аби здати вантаж ворвані, — безсумнівно, так вчинив би капітан Гуль. Звідти ми підемо до Сан-Франциско. Але для вас це було б зайвою затримкою, і як мені не сумно розлучатися з вами…

— Добре, Діку, — перервала його місіс Уелдон. — Про це ми ще поговоримо. Скажи мені — раніше ти начебто боявся наближатися до незнайомого берега?

— Я й зараз боюся, — зізнався юнак. — Проте я сподіваюся зустріти в тих водах яке-небудь судно. Мене, щиро сказати, дуже дивує, що цього ще не сталося… Хоч якесь судно! Ми б зв’язалися з ним, довідалися точно, де перебуває «Пілігрим», і тоді можна було б сміливо причалити до берега.

— Хіба в цих місцях немає лоцманів, які проводять судна у гавані? — запитала місіс Уелдон.

— Певно, є, — відповів Дік Сенд. — Але вони плавають поблизу берега. Тому ми повинні намагатися підійти якомога ближче до землі.

— А якщо ми не зустрінемо лоцмана? — запитала місіс Уелдон. Вона наполегливо допитувалася в молодого