Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— У цьому разі, місіс Уелдон…, якщо погода буде гарна й вітер помірний, я скерую судно вздовж берега й плистиму доти, поки не знайду безпечне місце для висадження. Якщо ж вітер знову посвіжіє…

— Що тоді, Діку?

— Розумієте, якщо вітер приб’є «Пілігрим» до землі…

— То?… — запитала місіс Уелдон.

— То я буду змушений викинути корабель на берег, — відповів юнак, і його обличчя на мить затьмарилося. — Але це у крайньому разі. Я сподіваюся, що нам не доведеться вдатися до цього останнього засобу. Ви не переймайтеся даремно, місіс Уелдон: погода, очевидно, поліпшується. Не може бути, щоб ми не зустріли жодного судна або лоцманського катера.

Сподіватимемося, що «Пілігрим» йде просто до землі й незабаром ми її побачимо.

Викинути судно на берег! На такі останні крайнощі навіть найсміливіші моряки не наважуються без тремтіння. Не дивно, що Дік Сенд також не хотів думати про це, поки в нього ще була надія на краще.

У наступні дні погода була нестійкою, і це дуже турбувало молодого капітана. Сила вітру не слабшала, і падіння ртутного стовпчика у барометрі віщувало новий натиск урагану.

Дік Сенд почав побоюватися, що знову доведеться прибрати всі вітрила і тікати від бурі. Але ж так важливо було зберегти хоча б одне вітрило, і він вирішив не спускати марселя, поки не виникне реальна небезпека, що його знесе вітер.

Аби зміцнити щогли, він розпорядився витягнути ванти й фордуни. Це була необхідна обережність: положення «Пілігрима» значно б ускладнилося, якби він втратив свій рангоут.[54]

За останні дні барометр двічі робив стрибок вгору — це змушувало непокоїтися через різку зміну напрямку вітру. Що робити, якщо вітер подує зі сходу й просто в чоло кораблю? Лавірувати? Але якщо обставини змусять його лавірувати — це знову затримка і великий ризик знову бути відкинутим у відкрите море!

На щастя, його побоювання не виправдалися. Протягом кількох днів вітер метався по румбах, перескакуючи з півночі на південь, але зрештою знову подув із заходу. Вітер був дуже свіжий і розхитував рангоут.

Настало 5 квітня. Вже минуло більше двох місяців відтоді, як «Пілігрим» полишив Нову Зеландію. Протягом перших двадцяти днів то штилі, то зустрічні вітри перешкоджали просуванню судна. Потім подув попутній вітер, і «Пілігрим» швидко почав наближатися до землі. Особливо великою була швидкість ходу під час урагану: Дік Сенд зауважив, що судно проходило в середньому не менше двохсот миль на добу. Чому ж у такому разі воно досі не досягло берега? Це було абсолютно незрозуміло!

Один із матросів безупинно виглядав суходіл з висоти бом-брамрея. Часто Дік Сенд й сам піднімався на щоглу. Він довго видивлявся в підзорну трубу, чи не промайне серед хмар темний контур якої-небудь гори: ланцюг Анд, як відомо, славиться високими вершинами, і з великої відстані їх потрібно шукати саме на обрії в піднебессі.

Багато разів Том і його товариші помилялися, приймаючи за суходіл яку-небудь віддалену хмару незвичайної форми. Траплялося, що вони завзято стверджували, буцімто виявили землю, і визнавали свою помилку лише тоді, коли обриси примарної землі розпливалися й вона губилася безвісти серед інших хмар.

Але 6 квітня сумнівам не залишилося місця.

Була восьма година ранку. Дік Сенд щойно піднявся на рею. Перші промені сонця розігнали туман, і лінія обрію виднілася досить чітко. З вуст Діка Сенда вирвався, нарешті, довгоочікуваний вигук.

— Земля! Перед нами земля!

На цих словах усі вибігли на палубу: маленький Джек, цікавий, як усі діти; місіс Уелдон, яка сподівалася, що суша врешті покладе кінець усім її стражданням; Том і його товариші, яким не терпілося ступити на рідну землю; навіть кузен Бенедикт, який мріяв збагатити свою колекцію новими комахами. Один лише Негоро не вийшов на палубу.

Землю бачили тепер усі: якщо гострий зір справді дозволяв розрізнити її, то інші так знудьгувалися за землею, що сприймали її появу на віру. Проте юнак був досвідченим моряком, який звик вдивлятися в морську далечінь. Він не міг помилитися. І справді, за годину всім стало зрозуміло, що цього разу надія їх не обманула.

На сході, на відстані близько чотирьох миль, виднівся контур досить низького берега — таким принаймні він здавався. Навислі хмари не давали розгледіти гірський ланцюг Анд, що тягнеться неподалік від морського берега.

«Пілігрим» скерували просто до берега, смуга його розширювалася й наближалася щохвилини.

За дві години судно було вже за три милі від суходолу. Берегова лінія замикалася на північному сході досить високим мисом, в основі якого виднілося щось схоже на відкритий рейд. На південному сході земля випиналась в океан вузькою і низинною косою.

Біля берега піднімалася гряда невисоких стрімчаків, на яких вимальовувалися в небо дерева. Судячи з характеру місцевості, ці стрімчаки були лише передгір’ями високого ланцюга Анд. Ані людського житла, ані порту, ані устя ріки, де корабель міг би знайти безпечний притулок!

Вітер гнав «Пілігрим» просто до землі. Зменшена вітрильність і потужний натиск вітру не давали Діку можливості змінити курс і відійти у відкрите море. Попереду вимальовувалася довга смуга прибережних рифів. Над ними вирувало й пінилося море. Прибій, безсумнівно, був дивовижний. Видно було, як хвилі злітають до середини висоти стрімчаків.

Молодий капітан постояв якийсь час на носі, пильно вдивляючись у берег. Потім, не промовивши жодного слова, він повернувся на корму і став за штурвал. Вітер усе дужчав. Незабаром шхуна-бриг опинилася лише за милю від берега. Тепер Дік Сенд міг розгледіти маленьку бухту. Він вирішив скерувати корабель туди. Але вхід у бухту перекривав бар’єр підводних скель, між якими пройти кораблю було дуже важко. Буруни вказували на