Читати книгу - "Академія дружин драконів, Бетсі Прусс"

—Так що ми тут робимо? —сперши руки в боки, поцікавилась Ванесса. Її погляд блукав по всій кімнаті, а мені довелось розповісти правду. Нехай знає, може, не буде так свердлити мене поглядом. До того ж, вампірці я довіряю.

—Так що ми тут робимо? —поцікавилась дівчина, спираючи руки в боки.

—Створюємо нову форму. —з легкою посмішкою відповіла. Мені було трохи не собі, адже я не знала, як на це відреагує Ванесса, але я була впевнена, що знову сидіти склавши руки, не варіант. —Ти сказала, що треба робити те, що краще у мене виходить. У чому я краща! Тому я хочу спробувати.

Дівчина посміхнулась, підходячи ближче.

—Тоді я тільки за!

—Зараз я прийду. —гукнувши це, я прожогом вибігла з кімнати. Напевно, Картель та Натаніель вже давно сплять, а я їх розбуджу. Не гарно вийде... але я навіть машинки швейної не бачила!!! Навіть самої старої.

Коли я підійняла руку, аби постукати, двері прочинились.

—Феї відчувають присутність. —сонно пробурмотіла якась з дівчат. Вона була у рожевій сорочці та зі смішною гулькою на голові.

—Пробач! Я, цей... просто вирішила дещо пошити, а у вас немає машинки. —почала оправдовуватись я, нервово заламуючи пальці.

—Немає чого? —її брови звелись на переніссі, а носик смішно поморщився. —Зачекай нас у швейній кімнаті, ми скоро будемо і все пояснимо.

Я й відповісти не встигла, як перед моїм обличчям зачинились двері. Таак, феї після пробудження зовсім не милі.

Повернувшись до Ванесси, я почала з особливим завзяттям шукати підходящу тканину.

—Що ти робиш? —запитала вампірка, складаючи руки на грудях.

—Як думаєш, якщо я прийду у білому, я сильно всіх розлючу? Або ні! В яскравому, зеленому, ммм. —мої рученята потягнулись до салатової тканини, а серце забилось з особливим трепетом.

—Тебе або додому відправлять...

—Так це ж чудово! —з усмішкою мовила, повертаючись до неї обличчям.

—Або! —скептично глянула на мене подруга. —Відбуватимеш покарання. Можуть або змусити сидіти у бібліотеці, або драяти академію з підлоги до веж.

—А якщо я відмовлюсь?

—Ще ніхто не відмовлявся.

Я кивнула, знову повертаючись до тканин.

—Тоді доведеться бути першою. —перш ніж вампірка знову почала щось мені доводити, я швидко мовила: —Хочу створити одяг, точніше форму. Ну або ж щось схоже на форму. От тільки колір...

—Я тобі могла б порадити, але при одній умові! —відчуваючи свою перевагу, Ванесса зарозуміло сіла на стільчик.

—При якій? —я впала поруч із нею, через що бідний стілець жалібно заскрипів.

—Ти нікому не скажеш, що це я тебе напоумила.

Жваво закивавши, я підсунулась ще ближче.

—Рідна мати першого принца, спадкоємця, завжди носила кривавий колір. Після її смерті червоний заборонили усім, крім членів королівської сім’ї. —тихим голосом мовила Ванесса.

—Королева не рідна мати Густава? —надто голосно запитала, за що отримала легенького ляпаса від вампірки.

—Не рідна. Але суть ти зрозуміла. Обирай яскраву червону тканину, тоді тебе точно додому відправлять.

Саме цієї миті двері прочинились і до кімнати зайшли повністю дві однакових дівчини. Вони навіть зачіски однакові поробили, неначе навмисно знущаючись з мене.

—З чим потрібно допомогти? —ще й в унісон запитали дівчата.

—Таааккк. —підходячи до них, Ванесса плеснула долонями. —І як вас розрізняти?

—Ніяк. —знизила плечима одна з них. —Ми повністю однакові.

Все ж хоч якось їх позначити потрібно.

Покрутивши головою у різні сторони, я помітила декілька маленьких ремінців, які більше схожі на ошийники для котів. От і чудово!

Підійшовши до поличок, я взяла два ремінця та населила на них чорну та білу бусинку.

—Картель! Хто з вас? —підійшовши ближче, поцікавилась я. Одна з дівчат вийшла вперед, посміхаючись. —Будеш з білою бусинкою. Ната, а ти з чорною.

Дівчата прудко одягли на зап’ястя ремінці, а у мене мов з душі камінь впав.

—Чудово! Де можна взяти червону тканину?

Картель округлила свої й так великі очі, а Ната лише посміхнулась.

—Не можна! Орисіє, нам голову за це відкусять. —Картель почала мотати головою, неначе намагалась запевнити у цьому не мене, а саму себе.

—У головній швейній кімнаті з тканинами повинна бути. Я принесу! —Ната вибігла з кімнати, посміхаючись, доки Картель невдоволено пихтіла.

—Так що у вас по машинкам? —вдруге запитала я.

—По чому? Якщо ти про магічні голки, то все просто. —Картель клацнула пальцями і у кімнаті з’явилось декілька дрібних голочок, що літали у повітрі. —Думаєш про них, а потім наказуєш, що робити.

Я нервово хіхікнула, вкотре переконуючись у їх психічних розладах. На словах усе так просто, а на ділі мої голки просто звалились на підлогу, варто було тільки поглянути на них.

—З практикою стане краще. —Картель клацнула пальцями і голок як і не було.

Кивнувши своїм думкам, я швидко підійшла до столу та почала перебирати усі мої малюночки, що так старанно вимальовувала.

—Ось! Як вам? —я показала дівчатам креслення, схожі на сукню -футляр, але по їх скривленим губам усе зрозуміла.

Ще не один малюнок я показувала дівчатам, але вони нічого в моді не розуміють!

Коли повернулась Ната і я побачила тканину, ідея сама прийшла у голову.

—Мені терміново потрібні декоративні наплічники!

З цього усе й почалось. Картель старанно керувала голками, вшиваючи у наплічники луску, Ната шила сукню під моїм суворим поглядом, а Ванесса шматувала тканину, вкотре повторюючи, що я з глузду з’їхала.

Коли за вікном почало світліти, результатом була задоволена не тільки я. Всі ми, з відкритими ротами, милувались нашим витвором, не вірячи очам. Навіть у рідному для мене світі я б не створила цю сукню, а тут... разом!

—Без вас я б не впоралась. —тихо прошепотіла я, боячись, що сукня зникне. Адже ті магічні голки, як і усе магічне, надто швидко зникає.