Читати книгу - "Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Замість купе в потязі на Київ я обрала лікарняну палату в маленькому містечку. Точніше замість себе, я обрала Данила — злякалася за нього, розхвилювалася, подумала, що він міг загинути в тій аварії і зрозуміла, що жодна моя образа на нього не переборе бажання бути поруч з ним в такий важкий момент, підтримати, допомогти чи що там ще роблять в таких ситуаціях? Знаю, що це вчинок слабодухої дівчини, про який я згодом пошкодую, але ще більше шкодуватиму про те, якщо кину його самого.
Коли їхали в лікарню я навіть не встигла запитати Христину чи Данило був сам в автомобілі і як це сталося.
— Дякую, Марто, що зараз ти тут, — звертається до мене Орест.
— Не варто дякувати за таке. Що з Данилом? — допитуюся.
— Струс мозку, зламані ребра та ліва рука, — перелічує травми Орест. — Але могло бути ще гірше, бо з його автівки майже нічого не лишилося.
— Як сталася аварія?
— Марто, може дочекаєшся, щоб Данило сам тобі розповів, — уникає відповіді Орест.
— Я хочу знати вже, — наполягаю, бо мене страшенно втомили недомовки від всіх.
Орест вагається.
— Скажи, — просить чоловіка Христина. — Я її майже з потягу забрала, тож вона має право знати.
— Данило пʼяним сів за кермо, зателефонував мені і наговорив багато всіляких небилиць. Я до пуття і незрозумів, що він каже, єдине, що запам'ятав це фразу «Марті без мене буде краще», а потім звʼязок різко обірвався, — пояснює Орест.
— Згодна, мені без нього було б краще, — дратуюся. — Але я чомусь тут. Ось таке абсурдне моє життя, — зітхаю.
— Марто, я не знаю, що між вами трапилося, але впевнений, що ти йому небайдужа, — підтримує мене Орест. — З Данилом складно, але не тому, що він такий поганий, а тому, що в нього в житті також не все гладко.
— Не хочу зараз про це говорити, — закриваю тему наших взаємин з Данилом і цікавлюся тим, що мене хвилює, — Він сам був в автомобілі?
— Сам, — відповідає Орест.
— У Бойченка закінчились всі процедури. До нього можна зайти, — перебиває нашу розмову медсестра.
Я розгублено стою на місці. Хочу його побачити і переконатися, що з ним все гаразд, але хвилююся, що розплачуся перед Данилом, а той скаже мені щось образливе.
— Зайдеш до нього? — обережно питає Христина.
— Так, — роблю декілька кроків вперед і відчиняю двері його палати.
Данило в палаті сам. Лежить весь в бинтах, рука в гіпсі, на обличчі помітні свіжі яскраві подряпини. Я впевнена, що він почув як я відчиняла двері, але навіть не глянув в мою сторону — не зміг або не захотів. Але раз я вже наважилася зайти, то не задкуватиму. Спеціально шумно беру стілець і присуваю його біля нього. Сідаю. Тепер він точно мене бачить.
— Вважай, що карма таки працює і я отримав те, що заслужив, — повільно повертає голову до мене Данило.
— Це дурість, а не карма? — дратуюся, — Аварії часто стаються, коли за кермо сідають не тверезими, тому не перекладай відповідальності на карму чи ще щось абстрактне, бо в тому, що сталося винен ти.
— Ти прийшла, щоб мені лекцію прочитати? — буркає Данило.
— Чому ти це зробив? — ігнорую його попереднє питання.
— Якщо ти думаєш, що я спеціально потрапив в аварію, то повір мені, що ні. Я не намагався себе вбити, — зухвало відповідає. — Як ти вже сказала, інколи таке трапляється.
— Боже, що я тут роблю? — ображено відвертаю голову в іншу сторону. Данило навіть після аварії поводиться огидно.
— Мартусю, справді, а що ти тут робиш? — повторює моє питання.
— Христина подзвонила і розказала про аварію ...
Не встигаю доказати, бо Данило мене перебиває.
— Я не просив її про це.
— Який же ти все ж таки придурок, — витираю сльози долонею, встаю, щоб піти. Розумію, що зробила помилку приїхавши сюди.
— Будь ласка, не йди, — несподівано просить Данило. Його інтонація різко змінюється, ніби то не він тільки що питав мене що я тут роблю. Спробуй його зрозумій.
— Ти мені потрібна, — тихо вимовляє Данило, певне сам боїться своїх слів. — Я їхав на вокзал, за тобою, щоб повернути, — дивує мене. Але мені складно йому повірити, бо його слова суперечать вчинкам.
— Що я тобі потрібна, ти зрозумів тоді коли сказав, що я поводжуся як ревнива дівчина, а насправді я тобі ніхто, чи може після того, як втік з ферми, щоб не прощатись зі мною чи вже тоді коли цілувався з іншою, а я випадково вас побачила? — злюся.
— Крім декількох поцілунків між нами нічого не було, — виправдовується Данило. — Я запанікував, коли зрозумів, що ти мені більше, ніж просто подобаєшся.
— Запанікував, тому поцілував іншу, щоб заспокоїтись. По-твоєму це пояснення мене має втішити чи чого ти очікуєш від мене? — мій рівень роздратування підстрибує до максимуму. Для чого він зараз це мені каже, якщо ще вчора казав зовсім інше, чітко дав зрозуміти, що не зацікавлений в мені, був не проти, щоб я поїхала.
— Ти маєш повне право злитися на мене, — винувато продовжує Данило, — Я заслужив і знаю, що така дівчина як ти може знайти собі кращого.
— Ну, звісно, ти в нас завжди все знаєш! — емоційно відповідаю. — Це знання тобі не завадило спочатку переспати зі мною, а потім сказати, що між нами нічого не може бути і знайти собі іншу забавку для експериментів. Якщо я така особлива дівчина, то для чого ти так зі мною вчинив?
Данило мовчки дивиться на мене. Чи не вперше за весь час нашого спілкування йому не має що сказати.
— Давай на цьому закінчимо нашу розмову, — втомлено зітхаю. — Вважай мене мазохісткою, але я залишуся з тобою до того моменту, поки не приїде Лев. І одразу відповім на твоє наступне питання. Так, я повідомила твого брата про аварію і він обіцяв приїхати завтра після обіду, — розвертаюся і йду не прощаючись. Нам обидвом треба відпочити.
— Дякую, — ледь чутно вимовляє мені в спину Данило.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко», після закриття браузера.