Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

А тоді стає. Починає сміятися місіс Ворц, її перша вчителька. До неї приєднується старий містер Кобб, що працював у них садівником, доки не пішов на пенсію в 1964 році. Тоді Медді, Рут і Олівія з потаврованими грудьми. Кендалл Вілсон і Боббі Гейґен аж згинаються від реготу й плескають одне одного по спині, ніби почули в місцевій голярні богиню брудних жартів. Мабуть, про непотрібний шмат м’яса, що теліпається навколо пизди.

Джессі опускає погляд і бачить, що тепер і вона також гола. Відтінком помади під назвою «М’ятний ням-ням» на грудях у неї світяться осудливі слова «ТАТОВА ДОНЯ».

«Мені треба прокинутися, — думає вона. — Я з сорому помру, як не прокинуся».

Але вона не прокидається, принаймні одразу. Вона піднімає голову й бачить, що Джералдова обізнана й бентежна усмішка обернулася зяючою раною. Раптом між щелеп у нього вистромлюється покривавлена морда блудного собаки. Пес також шкіриться, а голова, що вилазить із-поміж його іклів, ніби в якійсь паскудній сцені пологів, належить батькові Джессі. Його очі, що завжди були ясно-блакитні, тепер вимученою сірістю тліють понад посмішкою. То очі Олівії, усвідомлює Джессі, а тоді усвідомлює ще дещо: безбарвний запах мінералів з озерної води, такий м’який, але такий жахливий, проник уже всюди.

«Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені, — підспівує її тато зсередини собачої пащі, яка всередині рота чоловіка. — Але я вірю, так, я вірю, що лише так можна любить її…»

Джессі відкидає молоток і з криком біжить. Коли проминає жахливу істоту з монструозною низкою складаних голів, Джералд їй на зап’ястку заклацує наручник.

«Спіймав! — тріумфально кричить він. — Спіймав, горда красуне моя!»

Спершу вона думає, що затемнення, мабуть, ще не повне, оскільки день почав темнішати ще більше. Тоді їй спадає на думку: вона, мабуть, непритомніє. Цю думку супроводжують відчуття глибокого полегшення й вдячності.

«Джесс, не дуркуй — ти ж не можеш знепритомніти уві сні».

Але вона думає, що, можливо, саме це з нею й відбувається, і, зрештою, не має особливого значення, чи це втрата свідомості, чи лише провал у якусь глибшу печеру сну, до якої вона летить, наче людина, що пережила якийсь катаклізм. Важливо лише те, що вона нарешті втікає від сну, який скривдив її набагато більше, ніж тато того дня на терасі, нарешті вона втікає, і вдячність — природна й нормальна реакція на ці обставини.

Джессі вже майже досягла тієї комфортної темної печери, коли втрутився звук — розщеплений, гидкий, ніби гучний спазм кашлю. Вона намагається втекти від цього звуку, але розуміє, що не може. Він тримає її, наче гаком. Починає тягти до себе, до широкого, але крихкого срібного неба, що відділяє сон від свідомості.

12

Колишній Принц, який раніше був гордістю й радістю маленької Кетрін Сатлін, після свого останнього походу в спальню просидів у сінях кухні приблизно десять хвилин. Сидів із піднятою головою й широко розплющеними очима, не кліпаючи. Останні два місяці він прожив на аж занадто сухому пайку, а цього вечора добряче наївся — фактично обжерся — і мав би почуватися незграбно й сонно. Якийсь час так і було, але зараз сонливість наче вітром здуло. На її місце прийшла нервовість, дедалі гостріша. Щось розірвало кілька тонких, наче волосина, розтяжок у містичній зоні, де поєднуються собачі відчуття й інтуїція. В іншій кімнаті стогнала й час від часу видавала інші звуки сука-господар, але собаку тривожило не це. Не через них пес вирішив всістися рівно, коли вже був за мить від мирного сну, і не через них його добре вухо нервово настовбурчилося вперед, а морда зморщилася назад, оголюючи кінчики зубів.

Було тут щось інше… неправильне… цілком можливо, небезпечне.

Коли сон Джессі досягнув апогею й полетів у темряву, собака раптом зіпнувся на ноги, не здатний більше терпіти рівномірного шипіння нервових закінчень. Він обернувся, відчинив мордою нещільно прикриті задні двері й вискочив у вітряну темінь. Тоді ж він відчув якийсь дивний і невизначений запах. У цьому запаху відчувалася якась небезпека… майже точно — небезпека.

Собака чкурнув у ліс так швидко, як дозволяв роздутий, перевантажений живіт. Досягнувши безпеки підліску, він обернувся й трішки проплазував назад у бік будинку. Він відступив, так, але ще надто багатьом тривожним сигналам доведеться задзвонити всередині, перш ніж він вирішить повністю покинути чудові запаси їжі, які віднайшов.

Виснажений розумний писок перетинали ідеограми місячних тіней, і, надійно заховавшись, пес загавкав, цими звуками приводячи Джессі до тями.

13

Під час літніх вакацій на озері на початку шістдесятих, до того як Вільям навчився робити хоч щось, окрім як бовтатися на мілководді з парою яскраво-помаранчевих надувних нарукавників, Медді й Джессі, завжди добрі подруги, попри різницю у віці, часто ходили плавати до Нідермаєрів. У тих була плавуча платформа зі стійкою для пірнання, і саме там Джессі почала набувати форми, завдяки якій здобула перше місце у шкільній команді з плавання, а згодом у команді штату в 1971 році. Друге, що їй найкраще пам’яталося в пірнанні з платформи Нідермаєрів (першим — тоді і завжди — був проліт через гаряче літнє повітря в бік синього від­лиску манливої води), — це відчуття, коли пробираєшся з глибин угору, долаючи почергові шари тепла і холоду.

Таке ж відчуття вона пережила, прокидаючись із цього тривожного сну.

Спершу було чорне бурхливе замішання, ніби ти всередині грозової хмари. Джессі штовхалася й збивалася на шляху з неї, не маючи жодного уявлення, хто вона і коли вона, не кажучи вже про те, де вона. Тоді тепліший, спокійніший шар: вона опинилася в найжахливішому кошмарі за всю історію (принаймні за її історію), але це був лише кошмар, і він закінчився. Але, наближаючись до поверхні, Джессі наштовхнулася на ще один прохолодний шар — думку, що реальність, яка очікує попереду, майже нічим не краща за кошмар. А може, й гірша.

«Що це? — запитала вона себе. — Що бодай теоретично може бути гіршим, ніж те, що я тільки-но пережила?»

Вона відмовлялася про це думати. Відповідь була в ме­жах досяжності, проте якби вона спала їй на думку, Джессі могла б вирішити відкинути її й попливти назад у глибини. Вчинити так означало б потонути, а хоча це й не найгірший спосіб завершити життя — не такий поганий, як, наприклад, врізатися на «гарлеї» в скелю чи з парашутом залетіти в котячу колиску з високовольтних дротів, — думка про те, щоб розкрити своє тіло безбарвному мінеральному запаху, який нагадував одночасно мідь і устриці, була нестерпна. Джессі похмуро гребла догори, переко­нуючи себе, що перейматиметься реальністю, коли і якщо дістанеться поверхні.

Останній подоланий шар був теплий і жахливий, наче щойно пролита кров, — руки, мабуть, будуть безживніші за кукси. Джессі лише сподівалася, що зможе достатньо рухати ними, щоб відновити кровообіг.

Джессі різко вдихнула, смикнулася й розплющила очі. Вона поняття не мала, скільки часу проспала, а годинник-радіо