Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Її руки стрибали в нервовій вібротрясці від поколювання. Джессі зазвичай палко ненавиділа те відчуття, але не тепер. Воно в тисячу разів краще, ніж м’язові спазми, якими вона очікувала заплатити за пробудження затерплих кінцівок. За мить-другу вона помітила розходження вогкості під ногами й задом і усвідомила, що попередня потреба помочитися зникла. Поки вона спала, тіло самотужки подбало про цю проблему.

Джессі стиснула кулаки й обережно підтягнула себе, кривлячись від болю в зап’ястках і глибокого ревучого щему тильних боків долонь, спричиненого цим рухом. «Здебільшого той біль — від того, що ти намагалася висмикнути руку з наручників, — подумала вона. — Нема кого тут звинувачувати, лише себе, дорогенька».

Собака загавкав знову. Кожний дзявкіт був наче скалка, забита в барабанну перетинку, і Джессі зрозуміла, що саме цей звук вирвав її зі сну, коли вона вже збиралася зануритися назад у глибини жахіття. За тим, звідки доносилися звуки, стало зрозуміло, що собака повернувся надвір. Джессі втішилася, що він покинув будинок, але й трішки здивувалася. Може, йому незручно в приміщенні, якщо він так довго пробув на природі. Ця думка мала певний сенс… як і будь-що в цій ситуації, власне кажучи.

— Зберися, Джесс, — порадила вона собі серйозним, сонно-туманним голосом.

І можливо — можливо — це їй вдалося. Паніка й безрозсудний сором, який Джессі відчувала уві сні, відступали. Сон ніби висихав, набираючи цікавих вичленованих рис перетриманої фотографії. Невдовзі, зрозуміла вона, він зовсім зникне. Сни після пробудження — ніби порожні кокони молі або тріснуті стручки молочаю, мертві шкарлупки, де в шалених, проте тендітних грозових системах було крутилося життя. Бували випадки, коли така амнезія — якщо це вона — її засмучувала. Але не тепер. Ще ніколи в житті Джессі так швидко й цілковито не прирівнювала забування до милості.

«І це не має значення, — подумала вона. — Зрештою, то був просто сон. Ну от наприклад, усі ті голови, що вилазять з голів? Звісно, сни бувають символічними, знаю, і в цьому, може, був якийсь символізм… а може, навіть якась істина. Думаю, що тепер я принаймні розумію, чому вдарила Вілла того дня. Нора Калліґан тріумфувала б — назвала б це проривом. Може, це і є прорив. Але він ніяк не допомагає мені вибратися з цього їбучого тюремного причандалля, а поки що це завдання номер один у моєму списку пріоритетів. Хтось не погоджується?»

Ні Рут, ні Господинька не відповіли. Голоси НЛО також мовчали. Єдина відповідь долинула зі шлунку, якому страшенно ніяково, але він усе одно змушений довгим низьким буркотом поскаржитися на скасування вечері. Трохи смішно… але коли настане завтра, смішно вже не буде. Ще й спрага повернеться стократ, і Джессі не плекала ілюзій про те, на скільки часу ті два ковтки води її відстрочать.

«Мені потрібно відцентрувати зосередження, просто необхідно. Проблема не в їжі, не у воді. Наразі ці речі настільки ж важливі, як і те, чому я вдарила Вілла по зубах на його дев’ятий день народження. Проблема зараз у тому, як мені…»

Її думки обірвалися з ляскотом деревного вузла, що вибухає в полум’ї. Очі, що безцільно блукали по темній кімнаті, зупинилися на дальньому кутку, де в переливчастому світлі зі стельового вікна шалено танцювали розвію­вані вітром тіні сосен.

У кутку стояв чоловік.

На Джессі напав страх такої сили, якого вона ще в житті не відчувала. Сечовий міхур, що раніше насправді позбувся лише найнагальнішої частини проблеми, тепер безболісним струменем тепла спустошився повністю. Джессі взагалі не усвідомила цього, як і будь-чого іншого. Страх тимчасово видув з неї весь розум, від стіни до стіни, від підлоги до стелі. Вона не видала ні звуку, навіть найдрібнішого писку. Здатність видавати звуки щезла разом із розумом. М’язи на шиї, плечах і руках обернулися на щось схоже на теплу воду, і Джессі сповзла по узголів’ю, доки не повисла на наручниках, ніби в якомусь млявому самозабутті. Вона не знепритомніла, навіть близько до того не була, але психічна порожнеча й повна фізична нездатність були гірші, ніж непритомність. Коли мислення спробувало повернутися, дорогу йому заблокувала темна й невиразна стіна страху.

Чоловік. Чоловік у кутку.

Джессі бачила, як його темні очі стежать за нею з невідривною ідіотичною увагою. Бачила воскову білість запалих щік і високого лоба, хоча риси обличчя непроханого гостя були затьмарені діорамою тіней, які літали крізь них. Бачила опущені плечі й звислі мавпячі руки, що закінчувалися довгими долонями. Джессі відчувала присутність стоп у чорному трикутнику тіні від комода, лише це — але більше нічого.

Джессі не мала уявлення, скільки часу пролежала в жахливій напівпритомності, спаралізована, але при тямі, наче жук, якого вкусив павук-ктенізид. Здавалося, часу минуло багато. Секунди скрапували, і Джессі зрозуміла, що не може навіть кліпнути, не кажучи вже про те, щоб відвести очі від дивного гостя. Первинний жах почав трішки відступати, але йому на зміну прийшло щось гірше: боязнь і безпричинна, атавістична відраза. Пізніше Джессі подумала, що джерелом цих думок — найпотужніших негативних емоцій, які вона відчувала в житті, включно з тими, що охо­пили її невдовзі перед цим, зокрема коли собака вечеряв Джералдом, — була повна нерухомість створіння. Воно проникло сюди, поки Джессі спала, а тепер просто стоїть у коридорі, замасковане неугавними припливами і відпливами тіней на обличчі й тілі, витріщаючись химерно жадібними чорними очима, настільки великими й захопленими, що Джессі вони нагадували очниці черепа.

Її відвідувач стояв собі в кутку. Лише це — і більш ­нічого.

Вона лежала, ув’язнена в наручники, з розведеними вгору руками, почуваючись ніби на дні криниці. Минав час, вимірюваний лише ідіотичним миганням годинника, що показував нуль-нуль, нуль-нуль, нуль-нуль, і нарешті їй у мозок проникла хоч якась зв’язна думка, водночас небезпечна і величезною мірою заспокійлива.

«Джессі, тут нікого, крім тебе, нема. Чоловік, якого бачиш у кутку, — це поєднання тіней та уяви, не більше».

Вона виборсалася в сидячу позу, підтягуючись руками, кривлячись від болю в переобтяжених плечах, упи­раючись ногами, намагаючись відштовхнутися босими п’ятами від покривала, дихаючи дрібними різкими ковтками від зусиль… і роблячи все це, Джессі жодного разу не відвела погляду від огидно видовженої постаті в кутку.

«Зависоке і захуде, щоб бути реальним чоловіком, Джесс, сама ж бачиш, правда? То просто вітер, тіні, цівочка місячного сяйва і трішки залишків твого кошмару, я так думаю. Згодна?»

Майже. Джессі почала розслаблятись. А тоді собака зовні видав ще один істеричний залп гавкоту. І хіба ж постать у кутку, та постать, яка насправді лише вітер, тіні й цівочка місячного сяйва, — хіба та несправжня постать не повернула голову трішки в той бік?

Ні, точно ні. Це, безперечно, також просто гра вітру, темряви й тіней.

Цілком можливо. Взагалі, Джессі була майже певна, що ця частина — поворот голови — була ілюзією. Але решта? Сама постать? Вона не могла до кінця переконати себе, що це все гра уяви. Звісно, жодна постать, настільки схожа на людину,