Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

мусимо ліпити щось своє. Отак Буття і робить з усіх нас Позитивістів. Ба більше, Кліо й так була вже добряче попсованою і лукавою хвойдою, коли Автор її надибав; і потрібен відточений казуїст у справах з такими, як вона, щоб відрізнити спокусника від спокушеного. Але якщо, попри все, перед Судом Громадської Думки його все ж таки звинуватять у вчиненні ґвалту над тією мізерною чеснотою, на яку та блудниця могла б ще заявить свої права, то тоді Автор із задоволенням долучається до того найпринаднішого гурту, який тільки можна уявити, до своїх побратимів-розпусників, до чиїх лав належать найшляхетніші поети, прозаїки й політики; бути засудженим у такому суді, коротше кажучи, за таким звинуваченням, робить честь митцю і його творінню — за своїм масштабом це приблизно як бути обраним до Index Librorum Prohibitorum[105] або зазнати утисків з боку цензури й захисників моралі.

Це те, що стосується суперництва Факту й Уяви, яким художник, подібно до губернатора Ніколсона, може цілком безкарно і законно знехтувати. Одначе коли обвинувачення позивачів стосуються радше питань форми, аніж змісту, то тоді вони становлять дилему, якої мало кому з оповідачів вдається уникнути безкровно. Саме таким і є теперішнє становище, у якому опинився Автор, як про те може судити той, хто це читає.

Історію Ебенезера Кука розказано; закони Драми вимагають лише, щоб він пристав на умови Джоан Тоуст, а ті різноманітні наслідки, які це за собою тягне, цілком зрозумілі й так. Усе інше — то антиклімакс: сходи, що ведуть його вгору до покоїв молодих, заразом провадять його вниз крутим схилом до dénouement[106]. Що ж до історії взагалі, то там є ще багато чого — усе це спирається на вбогі факти й міцну уяву, так що Автор мусить ризикнути і cornadas[107], аби поновити її, вірячи в те, що Читач досить зацікавлений у тому, як склалася надалі доля близнюків, їхнього вихователя, Бертрана Бертона, Слая і Скеррі та решти, щоб вдовольнити цю Цікавість за рахунок Форми…

Упевненість Ендрю Кука (про яку він висловлювався безліч разів упродовж того вечора, коли вони розпивали те барильце рому, і потім під час весільного сніданку), що сонце назавжди зайшло над їхніми бідами та відтоді зійде і світитиме не тільки над щасливою і заможною родиною, але й над більш щасливою і шляхетною Провінцією — на жаль! — історією повністю аж ніяк не підтвердилася. І справді, за винятком хіба що бондаря Вільяма Сміта і капітана Мітчелла, торговця опієм, які зникли зі сцени Кліо невдовзі після цього, так що про них нічого не чутно аж до сьогодні, не можна було б сказати, що життя будь-кого з персонажів склалося якось по-особливому благодатно, так, щоб це вирізняло їх з-поміж решти; декотрі, правда, вели доволі безтурботне життя, але в решти воно, більшою чи меншою мірою, обернулося на гірше, а дехто навіть зазнав дочасного кінця.

Тому Тейло, наприклад, огрядному гендляру слугами за договором про найм, дали свободу, відпустивши з Молдену одразу ж по тому, як він пообіцяв не висувати звинувачень проти Макевоя; можна було б сподіватися, що цей досвід приведе його до менш огидного заняття, але вже за тиждень він знову торгував відшкодівниками по всьому округу Телбот, і за декілька років по тому його на острові Тілгмена задушив один з тих, у кого він вклав свої гроші, — один здоровенний шотландець, котрий мав Макевоєву пристрасть до свободи, але не був таким винахідливим, як він. Не більше пощастило і Бенджаміну Спердансу, «чоловіку, якому не було чого втрачати»: Ендрю відшукав його у в'язниці в Аннаполісі, де він відбував термін за дрібну крадіжку, і повернув на колишню посаду управителя тютюновими полями на мисі Кука, але бурлацьке життя і розпач так його виснажили, що вже наступної зими пропасниця одібрала в нього ту останню річ, яку він до того ще не втратив.

Про полковника Роботема, який заслаб на схожу недугу у квітні 1698 року, можна було б сказати, що Життя відпустило йому вдосталь років і більше нічого не винне; але ж хто не шкодуватиме про те, що його мандрівка скінчилася… ні, не ганьбою, яка, набувши довершеної форми, може бути так само живодайною, як і успіх, а соромом? Співучасник революційних подій '89 року і член ради Меріленду при двох королівських губернаторах, він і чотири інших політичних діячі, що також вміли прогнутися там, де треба, 1696 року втекли, як боягузи, до Англії, коли Ніколсон відкрив справу проти їхнього колишнього провідника. На додачу до цього приниження слід сказати, що Люсі так ніколи і не знайшла собі чоловіка. Її дитя, дівчинка, народилося, як і було зачато, поза шлюбом, і його виховала в маєтку полковника його вдова. Сама ж Люсі зовсім пустилася берега пристойності: кинувши свою дитину, вона відкрито стала жити в Порт-Табакко як коханка свого спокусника, велебного містера Табмена, поки цього джентльмена і його колегу, велебного Переґріна Коні, у 1698 році не усунув від виконання їхніх обов'язків єпископ, звинувативши у пияцтві, азартних іграх і двоженстві. Про її життя потім нічого напевно не відомо, але ходили неприємні чутки про одну молоду проститутку в таверні Рассексів (частині маєтку Роксанни, що її Мері Манґамморі викупила і де порядкувала разом із Гарві Рассексом), яка зажила певної слави межи звіроловів нижнього Дорсету через «Ведмедицю на дупці» — може, то була веснянкувата Велика Ведмедиця?

Принаймні полковник був позбавлений клопотів, пов'язаних зі скасуванням другого шлюбу своєї доньки, оскільки вона стала вдовою раніше, ніж матір'ю. Бідолашний Бертран після тієї останньої години, яку він провів з Ебенезером, коли свідомість його трохи прояснилася, впав спочатку у тривалу гарячку, під час якої він, марячи, був об'єктом поклоніння «доброго святого Дрейкпекера», видавав себе за Поета-лауреата на острові Брендона та розквітчував цілі гареми Бетсі Бердсел і Люсі Роботем; потім впав у непритомний стан, із якого Берлінґейм і лікар марно намагалися його пробудити, і три дні по тому помер у своєму ліжку в Молдені. Ебенезер був дуже засмучений цією смертю, і не тільки тому, що він до певної міри відчував за це свою відповідальність, а й тому, що всім серцем щиро прив'язався до свого «радника» через ті важкі випробовування, які їм довелося пережити разом; одначе так само, як скарлатина може вилікувати людину від меланхолії, втрату Бертрана затьмарила набагато болісніша втрата, що йшла за