Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Я оглянула всі обличчя. Вони сміялися, усміхалися чи на чомусь зосередилися. Вони нічим не відрізнялися від тих, що їх можна бачити на звичайних вулицях. У них не було якогось особливого відблиску в очах чи таємного вигину в їхніх усмішках.

— До цього треба звикнути, — промовила Ерза, — до манери Гораціо втілювати задумане.

— Що саме він намагається зробити? — запитала я.

— Він хоче зробити світ кращим.

— Як ця річ, що під землею, робить світ кращим?

— Ти маєш на увазі Мертволицю? — запитала Ерза. — Тобі краще розпитати Гораціо про це. Мені воно також не подобається.

Я зупинилася:

— Чому ти тут?

Вона зупинилася за кілька кроків попереду мене й обмірковувала моє запитання, стоячи до мене спиною.

— Тому що я люблю віднаходити приховані речі, — сказала вона, обернувшись до мене обличчям, і в її очах на якусь мить я побачила дещо інше, крім голодного запалу: я побачила надію. — І таким чином світ може стати кращим.

Ерза мовчала, допоки ми не повернулися назад до їдальні. Вона була заповнена десь наполовину — мішанка з програмістів, що тихо працювали над кодами, продавців, що пропонували значні знижки та щедрі компліменти у своїх телефонах, і сімей у різних станах звичного хаосу. Через кілька хвилин ми знайшли кілька вільних місць біля вікна, що виходило на золотисті пагорби земель Гораціо. Перед кожною з нас стояла миска вегетаріанського чилі та добрячий бухан іще гарячого кукурудзяного хліба.

— Ну що ж, — промовила Ерза, — повернемося до нашої історії?

Вона поглянула на мене, очікуючи схвалення чи відмови. Я не збиралася давати їй ні того, ні іншого, не збиралася давати взагалі нічого, якщо вона лізла в моє минуле. Вона продовжила.

— Я не думаю, що Джамшид оговтався після смерті дружини. Але все ж він повертається до роботи. Йому вдається тримати клініку на плаву.

Ерза знову зробила паузу, зробивши ковток кока-коли з соломинки.

— Сімейне життя, так би мовити, страждає, — сказала вона.

Група фермерів, що сиділа за кілька столів від нас, подзеленькуючи пляшками пива, щиро сміялися над жартом, який я не розчула. Повз них пробіг хлопчик років дев’яти чи десяти, за яким гнався ще один — ймовірно, його старший брат.

— Ця дівчинка, дочка Софі та Джамшида, — тут Ерза змовницьки усміхнулася, — мала деякі проблеми. Розумна дитина, дуже розумна — всі так вважають, — але вона страждає. В одинадцятилітньому віці вона втікає з дому, не маючи нічого, крім рюкзака, наповненого бутербродами з арахісовим маслом. Її знаходять наступного дня, коли вона спить на самоті в парку за тридцять кілометрів від дому. Ніколи не пояснювала причину втечі, ніколи не розповідала, як вона туди потрапила чи куди вона збиралася дійти. Служба у справах дітей втручається ненадовго, відмовившись вживати заходів. Це сумна ситуація, але нічого кримінального не сталося.

Ерза затихла й подивилася на мене, перевіряючи, чи я це якось прокоментую.

Але, власне, що тут можна було додати? Як пояснити? Я шукала щось. Щось, що я втратила, я мала це віднайти. Мені так того кортіло, що я була готова вийти за двері й іти до тих пір, поки те відчуття, якого мені бракувало, не повернеться. Я думала, що зможу побороти цей голод у собі.

— Повернімося до нашого героя, — продовжувала Ерза. — Він не ходить на побачення. Він подорожує у справах, але не бере відпусток. Він відсторонюється від своїх небагатьох друзів. Здається, що здебільшого він живе заради роботи й ні для чого іншого. Нікуди не ходить, окрім як додому та в клініку. І, звісно, до своїх заміських клієнтів. Напевне, важко мати такого батька. Можливо, ти іноді почувалася невидимкою? — Знову пауза, знову пронизливий погляд. — Він найняв іще одного ветеринара, але бізнес усе ще просувається повільно. Однак якимось чином справи потихеньку збалансовуються, поволі, рік за роком.

Вона замовкла і втупилася в мене холодним, жорстким поглядом. Я ніяк не відреагувала, і за мить вона здалася.

— Не враховуючи останніх подій, — сказала вона, — це не спрацювало, і він помер, а ми сидимо тут і обговорюємо цю справу.

— Чудова історія, — сказала я.

— На цьому етапі я мушу запитати тебе, чи ти знаєш щось, що трапилося з ним. Щось, чого може не бути в поліцейському звіті. Все, що могло вислизнути з-під їхньої уваги.

Я не могла зрозуміти, чи мені подобалася Ерза, і я не була впевнена в тому, що можу їй довіряти. Але вона робила свою роботу, і вона була першою людиною, яка, здавалося, була зацікавлена в розкритті вбивства мого батька і, можливо, впорається з цим завданням.

— Ітака, — сказала я. — Жінка з Феллсів, вона розпитувала мене про це. Це все, що я знаю.

— Щось іще?

Я похитала головою.

— Ітака, — промовила Ерза, намагаючись відчути це слово, подумки приглядаючись до нього, — це щось новеньке.

Вона повернулася лицем до вікна й не промовила ні слова.

— То це все?

— На сьогодні так, — відповіла вона й підвелася з місця, прихопивши із собою тацю.

— Куди ви збираєтеся? — запитала я.

— У мене є зачіпка, — відповіла вона, і на секунду мені здалося, що під її шкірою шипить розпечена плазма.

Яким би страшним воно не здавалось, але її завзяття було заразливим. І несподівано я захотіла того самого, що й вона, і захотіла понад усе на світі. Це була наче лихоманка: я також хотіла йти за цією зачіпкою, допоки не отримаю відповіді на всі запитання, допоки таємниці не будуть розкриті, а приховані речі знайдені.

— Я можу допомогти?

Мій голос здавався незахищеним і слабким, так ніби я щойно розповіла їй про себе все лише трьома словами.

Ерза сумно всміхнулася.

— Ти вже допомогла, — сказала вона.

— Але…

— Це собача робота, — сказала Ерза, — а я не думаю, що ти собака.

Після цих слів вона розвернулася й пішла геть, полишивши мене з голодом, який не вгамувати жодною їжею, і з крає­видом на пологі схили, вкриті сухою травою і сповнені таємницями.

Такою мене знайшла Ейва декілька хвилин потому.

— Гораціо хоче тебе бачити, — сповістила вона.

Коли ми зайшли в його кабінет, Гораціо Прендерґаст тримав рубін між двома пальцями. Сонячне світло заломлювалося через нього, малюючи багряну кулю над одним примруженим оком.

—