Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Тюрин-старший продовжив цікавитися історією нечисті. Тепер і з політичною метою. Кілька років він контролював зміст шкільних підручників, за якими навчалися у Межі.

У 1874-му в складі Археологічної комісії взяв участь у розкопках на Щекавиці. Тюрин-молодший знайшов тогочасні газети. У всіх був надрукований однаковий звіт: «Археологи не знайшли кісток величезного Змія, рівно як і могили легендарного змієборця Ольга». Але вже у наступних номерах повідомлялося про скупчення киян навколо Щекавиці. Мешканці міста не повірили газетам. Для охорони порядку викликали козаків, а на місці розкопок нашвидкуруч розбили кладовище.

Після розкопок двоє з трьох членів Археологічної комісії захворіли. Тюрин поїхав до маєтку, щоб «лікувати ушкоджене обличчя». Житоцький зліг з нервовою гарячкою. Степан Голубєв залишився здоровим.

Тоді ж батько познайомився з матір’ю, яка приїхала вчителювати у сусіднє село. Вона була з родини збіднілих дворян, закінчила Смольний і як удар долі сприйняла направлення у Межу. Не відомо, чи вже тоді батько зацікавився молодою вчителькою, але за кілька місяців він повернувся на службу. І відтоді його діяльність стає таємною.

Батьки одружилися у 1879-му, через рік народився Олександр.

Тюрин пам’ятав, що в дитинстві батька подовгу не було вдома. З відряджень повертався стомлений і брудний, казав, що продовжує працювати в Археологічній комісії.

Тільки одного разу, хильнувши живого соку, зізнався, що полює на змієпоклонців і давні капища матері Змія — Апі. Сказав, що шукає найпотужнішу реліквію Межі.

Тоді Олександр сприйняв розповідь батька як казку. Тепер же був переконаний, що батько говорив правду. Після 1874-го бажання знайти серце Змія переросло в одержимість.

За вже усталеною звичкою, Олександр Петрович з думок про батька переключився на книгу Лазаруса.

Легенда про Апі

Діти ночі, вийшовши з темного черева Ліліт, розійшлися світом.

І зустріли вони людей, і відчули їхню плоть на своїх зубах. І зрозуміли, що дужчі за дітей Адама. Пихата і самовпевнена нечисть почала оголювати ікла одне проти одного, прагнучи з’ясувати, хто з видів сильніший. Так загинули найкращі з упирів і вовкулак.

Міжусобні війни виснажували нечисть. Люди ж училися їх перемагати.

І тоді, під загрозою повного винищення, князь Булан — людоолень з кривавими, як розпечена мідь, рогами — закликав нечисть об’єднатися. І постала держава людиноподібних — Зархосія. І оточили її люди високими мурами.

Темрява вкрила країну нечисті. Голод і смерть запанували між видами. А воїни імперії людей Візантії пильно стежили, щоб людиноподібні сиділи за мурами, тож виловлювали і вбивали всіх, хто насмілювався йти до людей.

Тоді останній каган Зархосії, нащадок Булана, князь Кий закликав нечисть вийти на бій з людьми. Але види сховалися. Види захотіли свободи, прагнули повернутися у свої стихії. Злякалися, що програють людям і назавжди залишаться в резервації. І тоді був підписаний Мир.

Кий віддав єдину дочку імператору Візантії, щоб на тому закінчити рід царів нечисті. За життя вона мала безліч імен, але сталося так, що в історії залишилася під скитським іменем Апі.

Бездоганне дівоче тіло Апі вкривала золота луска, в її очах сяяла темрява Чумацького шляху. На її зубах діамантами було вибито ім’я Ліліт, а довгий гнучкий язик вкривали ієрогліфи з Книги мертвих. Вона знала всі мови людиноподібних і всі бажання чоловічого тіла. Але лоно Апі мало залишитися безплідним, а рід людиноподібних князів — забутим. Умовою шлюбу була неподільність ложа.

І вперше пожалів її імператор Візантії. Царівну відіслали у дикі придніпровські хащі, де місцеві племена тільки вчилися жити без тваринних шкур.

За однією з легенд, саме дочка Кия заклала місто над Дніпром. Таємно закликала людиноподібних. Задумала відродити батьківську імперію. Дарувала перші правила співжиття, щоб не повторити долі Зархосії.

Апі раділа, бо сподівалася, що зможе приховати прихід Великого Воїна.

Напередодні шлюбу старі боги і вожді видів благословили лоно Апі. І сталося те, чого не могло статися. В першу шлюбну ніч і останню на рідній землі вона отримала сім’я Костянтина і тепер у місті над Дніпром готувалася стати матір’ю Змія.

*

— Плюск! — до кружки, що заміняла сищику чарку, голосно приземлилася жирна вереснева муха. Він підчепив бридоту нігтем і струсив на підлогу.

— Євгеніє Карлівно, заходьте вже, будьте добрі!

На порозі, постукуючи, порипуючи і покашлюючи, ніби дух занедбаного будинку, матеріалізувалася квартирна власниця Євгенія Карлівна Житоцька. Мухи завжди передували її появі.

— Чай! — проспівала, ніби вдарила у камертон, Житоцька. Це було єдине слово, яке Тюрин чув від неї за три місяці співжиття. Житоцька поставила на стіл тацю зі срібним сервізом. Посуд страдницьки дзенькнув. Тюрин чемно подякував, а коли стара пішла, вилив вміст чайничка у відро. Удова незмінно пригощала настоянкою з мух.

Тюрин уже хотів повернутися до читання, коли у двері знову постукали.

— І що цього разу, цукрова ви моя? — незадоволено гаркнув сищик.

— Я маю важливу інформацію. Це може переломити хід слідства. Я знайшла, що об’єднувало всіх жінок, — пролунав за дверима голос Василини Айвс.

Тюрин сторопів, панічно оглянув убогу квартиру і закричав:

— Одну секундочку!

Потім запхав порожні пляшки до буфету, сховав недоїдки, так-сяк поскладав папери, понюхав себе і скривився. Він уже кілька тижнів не був у Гальванеску, і сморід мертвого тіла посилився. Погляд Тюрина впав на слоїк Солохи з залишками сухого варення. В голові народилася божевільна ідея: «А що як і цього разу магічне вариво трохи оживить тіло?..» Жахливі видіння не така вже й висока плата за спілкування з панною Айвс.

— Іншим жінкам загрожує небезпека! — нетерпляче повторила Василина.

Тюрин, недовго думаючи, проковтнув грушку і відчинив двері.

— Ви хіба не чули, що ми знайшли маніяка? — проказав Тюрин, впускаючи Василину до кімнати. — Інкуб. Уже за ґратами.

Жінка окинула оком кімнату, зупинила погляд на книзі Лазаруса, потім розвернулася до Тюрина і здивовано запитала:

— Ви що — кілька днів не виходили з дому? Знайшли ще одну. Ми маємо попередити потенційних жертв.

— Коли знайшли?

Олександр Петрович почувався дивно. З одного боку — чергова жертва, з іншого — він від самого початку відчував, що інкуб невинуватий.

— Ранкові газети сповістили. Знову вдова. І я досі переконана, що наш убивця — перелесник, — Василина наблизила до носа гранчак, понюхала, несподівано піднесла до рота і зробила ковток, витерла пухкі вуста зворотом долоні у бузковій велюровій рукавичці. Перо такого ж кольору на її капелюшку хитнулося на знак згоди. — Візник чекає!

Поки Тюрин гарячково збирався докупи, подекуди у прямому сенсі (довелося зубами затягувати шви на лівій руці, ще й так, щоб Василина не побачила), скакав на одній