Читати книгу - "День падіння з висоти., Лія Серебро"

    Офіціант відволік мене, надавши меню.

-Я вичавлена морально... - подивилася на нього, з надією, що Олександр зрозуміє мене, скаже, що відпускає мене, якщо я так хочу цього.

   Тоді моя інтуїція ще спрацьовувала в правильному напрямку.

Демонстративно він дістав картонну коробочку кольору фуксії, обгорнуту в золотий бантик.

-Ти запальний, ніколи не йдеш на діалог... Хочеш, щоб усе було по-твоєму... Не зважаєш на мої інтереси... І це твоє «перевиховання» мене! Ти справді впевнений у тому, що мене потрібно перевиховувати? Тримати в якихось там вигаданих тобою рамках? Ти не сприймаєш мене такою як я є! Намалював собі в голові щось, а тепер намагаєшся втілити це в життя! Тільки, ти зламати мене хочеш, і не більше!

   Я говорила і була рада тому, що він нарешті слухає, а з мене виходять ті самі, правильні слова, які давно хотіла висловити йому. Час від часу я поглядала на ту коробочку, яку він так і тримав посеред столу, не торкаючись більше до неї.

-Мені потрібен час, щоб звикнути до тебе, і я тисячі разів казав, що маю впевнитися в тому, що твоє минуле ніде не просочиться.

-Ти б і про своє минуле подумав! Сам зі сумнівних закладів не висовувався! - огризнулася я.

-Я покликав тебе сюди, щоб помиритися, а не сваритися знову. - з натягнутою посмішкою сказав Олександр, підсунувши до себе коробочку із золотим бантиком.

-Знаєш... Нам, напевно, потрібна пауза у стосунках... Відчуття, що я не дихаю на повну не полишає мене... Щось тисне й гризе мене. Деякий час мені все ж таки варто побути без тебе, щоб розібратися в усьому. - тихо, але рішуче продовжувала я.

-Не поспішай... Замовмо що-небудь поїсти... - делікатно перевів він тему.

-Замов сам... - запропонувала я тільки заради того, щоб не збиватися з тієї хвилі, на яку я вже налаштувалася.

    Він натиснув на кнопку для виклику офіціанта, а сам став тихо й розмірено говорити, смикаючи між пальців коробочку:

-Я зрозумів тебе. Нам заважала моя колишня, адже так?

-І не тільки. Ти дивний і причому в усьому! У всьому, крім кохання! Хоча і в коханні ти не без примх! Тобі потрібен час і певні умови, щоб звикнути до мене, і мені потрібен час і умови! І ця умова одна! Пауза у стосунках!

-Хочеш сказати, що після паузи ти приймеш рішення залишитися зі мною?

-Я прийму рішення, обов'язково! Можливо, не на твою користь.

    Я захотіла закінчити на цьому розмову, встати та піти. Я зловила цю можливість і всі карти були зараз у моїх руках. Нічого не  тьохкало в серці. Я була впевнена, що ні про що не пошкодую, якщо зроблю це просто зараз.

-У мене є шанс? - запитав він жалібно, уже чітко розуміючи мої наміри. Примружив очі, чекав що я відповім. Встаю, поправляю чортову атласну сукню, що прилипла до задньої поверхні стегна. Повільно беру сумочку.

   Я сповнена впевненості, що зараз усе закінчиться. З кожною секундою я радію своїй рішучості й не сумніваюся, що все роблю правильно.

   Я не блефую і не лякаю Олександра заради того, щоб він змінився і переглянув наші стосунки. Зараз є шанс піти. Спокійно без сварок, скандалів, погроз і марення про перевиховання з його боку. Я люблю його, але обов'язково переживу і це. Мені потрібен простіший чоловік, не такий складний, немов лабіринт Мінотавра.

-Час покаже... - тихо відповідаю я.

-Подивись! - нарешті він відкрив коробку, яку весь час смикав між пальців.

Я не дурна і розуміла, що там, найімовірніше, лежить каблучка або ще щось, але коробка виявилася порожньою. Місце, де має лежати прикраса, зяяло порожньою дірою.

    Із сарказмом я змогла видавити лише одну фразу:

-Тебе обдурили! Тут порожньо!

-Так і має бути! Тут місце для каблучки, яку я колись, все ж таки одягну на твій палець!

   «Ідіот!» - подумала я, але не наважилася озвучити.

-Прощавай...

-Дай знати, коли приймеш рішення! - видавив він із себе мені в слід.

    Я вийшла і подивилася на зоряне небо. Вдихнула вперше на повні груди. Я змогла! Зізнатися в усьому йому і не засумнівалася ні в чому! Порожньою коробкою він остаточно розвіяв мої сумніви. Останнє слово було за ним і цим йому вдалося принизити мене. Чи знав він або підозрював про те, що я можу заявити йому про паузу? Знав і приготувався. Передбачив. Як дізналася я набагато пізніше, камери були непомітно вмонтовані в меблі та стіни. Він знав про мої пересування, підслуховував усе і діяв на випередження.

       Нарешті я вдома. На перший час у мене є гроші, а далі я придумаю що-небудь. Відчуваю, що попри все, я звикла до нього. Але впевнена, потрібен час. Двадцять один день і сформується звичка бути без нього. Перший тиждень я наїдалася шоколадом, згущеним молоком і валялася в ліжку. Ніхто не будив мене вночі з вимогою нестандартного сексу або душевних бесід на абсолютно не цікаві мені теми. Я відсипалася і вдень, і вночі. Ходила в магазин за черговою порцією солодощів і знову занурювалася у відпочинок.

     Пішов другий тиждень і я почала помічати, що нічний сон відновився і режим мій налагодився. І нарешті настав той день, коли апатія відступила і я згадала, що на одному з магазинів біля мого будинку висіло оголошення про те, що потрібен продавець. Я лише зрідка продовжувала згадувати про Олександра, вже більш спокійно, і мене насторожувала тиша і байдужість з його боку.  Я влаштувалася в магазин непродовольчих товарів і в перерві між покупцями зловила себе на тому, що вже близько пів години я думаю про нас з Олександром. Прокручую різні варіанти подій, подумки розмовляю з ним, згадую про секс. Я стала багато курити. У машинах, що проїжджали повз, виглядала авто Олександра. У перехожих шукала риси його обличчя. Непомітно для себе і не усвідомлюючи цього, я стала думати про нього постійно.