Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чим займалася до війни? — питає він. Я помітила те, чого не почула відразу — він затинається. Коли я розповіла, що була гімнасткою та танцівницею балету, він каже: — Нагадує мені анекдот.
Я дивлюся на нього з очікуванням, готуюся почути трохи угорського гумору, охоче чекаю на піднесення настрою, як те, що я відчула в Аушвіці, коли ми з Маґдою проводили цицьковий конкурс з нашими сусідками по бараку, вибух сміху за жахливих часів.
— Жила-була пташка, — каже він, — і вона помирала. Прийшла корова і трошки її зігріла — зі свого заду, якщо ти мене розумієш, — і пташка пожвавилася. Потім проїхала вантажівка і прикінчила пташку. Мудра стара кобила проходила повз і побачила мертву пташку на дорозі. Кобила й каже: «Чи ж я не казала тобі, що нема чого танцювати, коли ти в лайні по самі вуха?».
Бела регоче над власним жартом.
А я почуваюся зневаженою. Він хотів бути кумедним, а мені гадається, що він намагається сказати мені «ти по вуха в лайні». Мені здається, він має на увазі «ти справжній відстій». Гадаю, він каже: «Не називай себе танцівницею, коли виглядаєш отак». На мить, перед тим, як він мене образив, я відчула піднесення через його увагу, через те, що він запитав у мене, ким я була до війни. Дуже втішно було розповідати про себе, про те, якою я була, як розквітала напередодні війни. Його анекдот лише доводить, як невиправно війна змінила та поламала мене. Як боляче мене ранить незнайомець. Боляче, тому що він має рацію. Я в жахливому стані. Проте я не планую залишати за безсердечним чоловіком та його угорським сарказмом останнє слово. Я доведу йому, що хоч би яким коротким було моє волосся, яким би висохлим було моє лице, яким би неосяжним був смуток у моїх грудях, життєрадісна танцівниця досі живе в мені. Я вистрибую перед ним і прямо посеред дороги сідаю в шпагат.
Як виявилося, туберкульозу в мене нема. Вони все одно залишають мене в лікарні на три тижні лікувати скупчення рідини в легенях. Мені так страшно заразитися туберкульозом, що я відчиняю двері не рукою, а ногою, хоч і знаю, що неможливо підчепити цю хворобу через дотик чи мікроби на дверній ручці. Добре, що я не маю туберкульозу, проте я все одно хвора. У мене не вистачить слів, аби пояснити відчуття затопленості в грудях, пульсуючу темряву в голові. Таке враження, ніби очі затягує піском. Згодом це відчуття набуває імені. Згодом я дізнаюся, що воно зветься депресією. Та зараз я знаю лише, що мені важко підводитися з ліжка. Важко дихати. І, що ще гірше, важко існувати. Навіщо прокидатися? Заради чого мені вилазити з ліжка? Я не мала суїцидальних нахилів в Аушвіці, коли все навкруги було безнадійне. Щодня я чула від людей навколо: «Ти зможеш залишити це місце лише мертвою». Та саме ці зловісні пророцтва давали мені привід боротися. Зараз, коли я в процесі одужання, коли я визнаю беззаперечність того, що ні мої батьки, ні Ерік ніколи не повернуться, я залишаюся сам на сам зі своїми внутрішніми демонами. Я розмірковую над тим, аби покінчити життя самогубством. Хочу позбутися болю. Чому б не обрати небуття?
Белу розмістили в палаті наді мною. Одного дня він зупиняється біля моєї палати, аби перевірити, як я там.
— Я розсмішу тебе, — каже він, — і тобі полегшає. От побачиш.
Він висовує язика, відкопилює вуха, видає звуки тварин, наче розважає дитину. Це дико, навіть образливо, проте я не можу припинити сміятися. Сміх виривається з мене, наче його відносить течія. Лікарі попереджали, аби я не сміялася, ніби в мене багато причин для веселощів, ніби наді мною нависла небезпека померти від сміху. «Якщо сміятимешся, тобі буде сильніше боліти». Вони виявилися праві. Це боляче, проте це також приємно.
Однієї ночі я лежу в ліжку, але не сплю, думаю про те, що він теж лежить у ліжку прямо наді мною, про речі, якими я можу його вразити, речі, які я вивчала у школі. Наступного дня, коли він приходить до моєї кімнати, я розповідаю йому все, що змогла пригадати вночі про міфи Давньої Греції, називаючи найтаємничіших богів та богинь. Розповідаю про «Тлумачення сновидінь» Фройда — останнє, що ми з Еріком читали. Я виступаю перед ним, як раніше виступала перед гостями, що приходили на вечерю до батьків, моя черга ставати під промені прожекторів була перед тим, як на сцену виходила Клара, окраса вечора. Він дивиться на мене, як учитель на свого найліпшого учня. Він майже не розповідає про себе, проте я таки дізнаюся, що він вчився грати на скрипці, коли був молодший, і досі дуже полюбляє відтворювати камерні музичні записи та уявно диригувати.
Белі двадцять сім. Я для нього дитина. У його житті багато інших жінок. Одна з них — жінка, що її поцілунок з ним я перервала. Він розповідає про іншу, пацієнтку в лікарні, найкращу подругу його двоюрідної сестри Маріанни, з якою він зустрічався у старших класах, до війни. Вона невиліковно хвора. Він називає себе її нареченим, даруючи їй надію на смертному ложі, даруючи надію її матері. Кілька місяців по тому я також дізнаюся, що у Бели є дружина — малознайома жінка, з якою він ніколи не мав близькості, неєврейка, що з нею він уклав письмову угоду в перші дні війни з наміром захистити свою сім’ю та подальшу долю.
Я не закохана. Я зголодніла, дуже зголодніла, і я розважаюся з ним. А він дивиться на мене так, як дивився Ерік у далекі-далекі дні в книжковому клубі, наче я дуже розумна, наче маю що цінного розповісти. На сьогодні мені цього вистачає.
У свій останній день в лікарні я лежу у власній затишній тісній палаті, і до мене приходить голос, з підніжжя гір, з самого центру Землі. Він проривається до мене крізь підлогу та тоненький матрац, він огортає мене, заряджає мене. Коли ти жива, каже голос, то маєш жити заради чогось.
— Я писатиму тобі, — каже Бела вранці, коли ми прощаємося. Він не закоханий, я не потребую цього від нього.
Маґда зустрічає мене на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибір, Едіт Єва Егер», після закриття браузера.