Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

моя спина досі не видужала. Між лопаток постійний хрускіт і гострий біль. І в грудях болить, навіть важко дихати. Раптом у мене піднімається температура. Клара відвозить мене до лікарні. Вона наполягає на окремій палаті та найкращому піклуванні для мене. Я хвилююся через витрати, проте вона каже, що просто даватиме більше концертів, щось вигадає, аби за все заплатити. Коли лікар приходить обстежити мене, я впізнаю його. Це старший брат моєї колишньої однокласниці. Його звуть Ґабі. Пам’ятаю, як його сестра називала його Ангел Ґабріель. Я дізналася, що вона померла. Загинула в Аушвіці. Він питає, чи я її там колись бачила. Шкода, що я не можу йому змалювати її останній образ на згадку, і я думаю збрехати, розповісти йому історію, в якій я б стала свідком якогось її сміливого вчинку чи почула від неї ласкаві слова на його адресу. Але я не брехатиму йому. Краще я ніколи не взнаю про останні хвилини тата та Еріка, ніж заповню цю порожнечу неправдою, хоч би як вона мене тішила. Ангел Ґабріель надає мені першу з часу звільнення медичну допомогу. Він діагностує мені черевний тиф, пневмонію, плеврит та зламану спину. Він робить для мене зйомний корсет на весь тулуб. Я кладу його на ліжко і вмощуюся всередині, у власній гіпсовій черепашці.

Відвідини Ґабі стають чимось більшим за звичайну фізичну терапію. Він не бере з мене грошей за лікування. Ми сидимо та згадуємо. Я не можу горювати з сестрами, не відверто. Події ще надто свіжі, надто реальні. Тужити з ними разом все одно, що паплюжити диво нашого возз’єднання. Ми не плачемо на плечі одна в одної. Але з Ґабі я дозволяю собі віддаватися тузі. Одного дня я запитую в Ґабі про Еріка. Він пам’ятає його, але не знає, що з ним сталося. У Ґабі є колеги, які працюють у центрі репатріації в Татрах. Він обіцяє спитати в них, чи вони можуть щось дізнатися про Еріка.

Одного дня по обіді Ґабі оглядає мою спину. Він чекає, коли я перевернуся на живіт, аби розповісти, що він дізнався.

— Ерік був відправлений до Аушвіцу, — каже він. — Він помер у січні. За день до звільнення.

З грудей виривається стогін, здається, вони зараз луснуть. Вибух горя такий лютий, що навіть сліз нема, лише виття дряпає мені горло. Я не здатна ні до ясних думок, ні до запитань про останні дні мого коханого, про його страждання, про його думки та стан душі, коли тіло відпускало її. Я потопаю в горі та несправедливості від втрати. Якби він тільки міг протриматися ще кілька годин, а можливо, усього лише кілька подихів, ми могли б бути зараз разом. Я вию у стіл, доки не втрачаю голос.

Коли шок потроху вщухає, я починаю усвідомлювати, що якимсь дивним чином біль від визначеності зцілює. Я не маю такої ж визначеності щодо тата. Знати напевно, що Ерік помер, — це наче дізнатися діагноз після довготривалого болю. Я точно знаю причину болю. Я можу з’ясувати, що саме я маю лікувати.

Проте діагноз — це ще не одужання. Я не знаю, що мені робити з Еріковим голосом, з його висловами, що живуть у моїй пам’яті, з надією.

Наприкінці червня мій тиф уже вилікувано, проте Ґабі ще не задоволений моїм прогресом. Мої легені, тривало здавлювані зламаною спиною, повні рідини. Він боїться, що я могла підчепити туберкульоз, та рекомендує їхати до протитуберкульозного диспансеру в Татрах, неподалік від того центру репатріації, з якого він дізнався про смерть Еріка. Клара поїде зі мною в потязі до найближчого села в горах. Маґда залишиться в квартирі. Після витрачених на її відновлення від неочікуваних відвідувачів зусиль, ми не можемо так ризикувати, залишаючи її порожньою, навіть на день. Поки ми їдемо в потязі, Клара дбає про мене, наче я дитина.

— Лише погляньте на мою маленьку! — вигукує вона до сусідніх пасажирів та пасажирок. Я радісно усміхаюся, наче малюк-переросток. Я так і виглядаю, до речі. Моє волосся знову повипадало через тиф і тільки-но починає відростати, м’якесеньке, як у немовляти. Клара допомагає мені пов’язати хустку на голові. Я відчуваю чисте сухе гірське повітря в грудях, коли ми їдемо вище, але дихати все ще важко. У легенях невідступний кисіль. Наче басейн, що туди стікаються всі сльози, які я не можу дозволити собі вилити назовні. Я не можу ігнорувати свій смуток, але й виштовхати його назовні не можу теж.

Клара мусить повертатися до Кошице на черговий виступ на радіо — це єдине джерело нашого доходу — і не може провести мене до диспансеру, в якому я маю залишатися, доки не одужаю. Але вона не дозволяє мені їхати самостійно. Ми питаємо навкруги, чи є хтось, хто знає когось, хто їде до лікарні. Мені кажуть, що є чоловік, який також їде лікуватися, він зупинився в готелі поблизу. Коли я знаходжу його в лобі готелю, він саме цілується з дівчиною.

— Зустрінемося біля потяга, — гарчить він.

Коли я знаходжу його на платформі, він досі цілується з дівчиною. Він сивий, щонайменше на десять років старший за мене. Мені виповниться вісімнадцять у вересні, але зі своїми висохлими кінцівками, пласкими грудьми та лисою головою я виглядаю не більше як на дванадцять. Я ніяково стою поруч із ними, поки вони обнімаються, не знаю, як привернути його увагу. Я роздратована. І цьому чоловікові мене довірили?

— Чи не допоможете мені, пане? — питаю я нарешті. — Ви маєте супроводжувати мене до лікарні.

— Я зайнятий, — каже він, майже не відриваючись від поцілунку, аби відповіти мені. Наче старший брат, що відмахується від надокучливої сестри. — Зустрінемося в потязі.

На тлі Клариної постійної улесливості та турботи його зневажливість ображає. Не розумію, чого це мене так зачіпає. Тому що його дівчина жива, а мій хлопець мертвий? Чи тому що я вже настільки зменшилася, що без уваги чи ласки іншої людини відчуваю небезпеку повного зникнення?

У потязі він купує канапку для мене та газету для себе. Ми не розмовляємо, хіба що обмінялися іменами та формальностями. Його звати Бела. Як на мене, він просто грубіян з потяга, якого я маю через силу просити про допомогу та який неохоче її надає.

Коли ми прибуваємо на станцію, то