Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

верхній частині спини триває, заважає ходити, через навантаження у грудях важкість. Я зрідка виходжу з дому. Та й якби я була здорова, мені нікуди не хочеться йти. Коли смерть — це відповідь на будь-яке питання, то навіщо кудись іти? Навіщо розмовляти, коли будь-яка взаємодія з живими свідчить про те, що ти мандруєш світом у компанії привидів і їхня кількість лише зростає? Навіщо сумувати за кимось окремо, коли так багато тих, за ким ми всі плачемо?

Я покладаюся на сестер. Клара — моя віддана доглядальниця; Маґда — моє джерело новин, мій зв’язок зі світом. Одного разу вона повертається додому задихана.

— Піаніно! — каже вона. — Я знайшла його. Воно в кав’ярні. Наше піаніно. Ми маємо повернути його собі.

Власник кав’ярні не вірить, що воно наше. Клара з Маґдою по черзі намагаються його переконати. Вони змальовують наші сімейні камерні музичні концерти у вітальні, як Янош Штаркер10, Кларин товариш-віолончеліст, ще один геніальний вихованець консерваторії, грав з Кларою концерт у нашому домі на честь першої річниці свого професійного дебюту. Жодне з їхніх слів не здатне похитнути недовіру власника. Нарешті, Маґда відшукала настроювача нашого піаніно. Він іде з нею до кав’ярні та розмовляє з власником, потім піднімає кришку та заглядає всередину інструмента, аби перевірити серійний номер.

— Так, — каже він та киває, — це піаніно Елефантів.

Він збирає команду чоловіків, які заносять його до нашої квартири.

Але чи є щось таке всередині мене, що допоможе мені перевірити власну особистість та повернути собі себе? Якби така річ існувала, хто б міг відшукати її, підняти кришку, зазирнути всередину, прочитати серійний номер?

Одного дня приходить пакунок від тітки Матильди. Зворотна адреса: Валентайн-авеню, Бронкс. Вона надіслала чай та Crisco. Ми бачимо Crisco вперше, тож я не здогадуюся, що це не масло, а рослинний жир для готування та випікання. Ми їмо його як масло, намазуючи на хліб. Заварюємо один чайний пакетик знову і знову. На скільки чашок чаю його вистачить?

Час від часу лунає дзвінок у двері, і я підстрибую на ліжку. Це мої улюблені моменти. Хтось чекає надворі, і ті кілька секунд, поки ми ще не відчинили, ця людина може бути будь-ким. Іноді я уявляю, що це тато. Він пройшов-таки першу селекцію. Він подужав відбір до праці, протримався молодцем до кінця війни. І зрештою він тут, стоїть під дверима, курить цигарку, тримає в руці шматочок крейди, довга мірна стрічка висить на його шиї, наче шарф. Іноді я уявляю, що за дверима опиниться Ерік. Він тримає букет троянд.

Тато ніколи не приходить. Так ми переконуємося, що він помер.

Одного дня Лестер Корда, один з братів, яких ми зустріли в потязі з Вельсу до Відня, дзвонить у двері. Він зайшов перевірити, як ми тут даємо собі раду.

— Зви мене Чічі, — каже він.

Він наче свіже повітря, що вривається в наші затхлі кімнати. У нас триває перехідний період, ми з сестрою десь посередині між поглядом у минуле та прямуванням до майбутнього. Так багато наших сил витрачено на відновлення різних речей — здоров’я, зв’язків, того, що ми могли взяти від життя до втрат та ув’язнення. Тепле ставлення та цікавість Чічі до нашого добробуту нагадує мені, що існує ще багато речей, заради яких треба жити.

Клара в іншій кімнаті, відпрацьовує гру на скрипці. Щойно Чічі чує музику, його очі спалахують.

— Чи можу я познайомитися з музиканткою? — питає він, чим зобов’язує Клару грати далі. Вона грає угорський чардаш. Чічі танцює. Може, вже настав час будувати наші життя — не повертати ті, що були, а будувати нові?

Упродовж літа 1945 року Чічі стає нашим постійним відвідувачем. Коли Клара збирається їхати до Праги на черговий концерт, Чічі пропонує їхати з нею.

— Може, вже спекти весільного торта? — питає Маґда.

— Припини, — каже Клара. — У нього є дівчина. Він просто виказує люб’язність.

— Ти певна, що не закохана? — питаю я.

— Він пам’ятає наших батьків, — каже вона, — а я пам’ятаю його батьків.

Я вдома вже кілька тижнів. Хоч я ще не надто міцна, однак вирушаю пішки в подорож до Ерікової старої квартири. Ніхто з його родини не повернувся. Квартира порожня. Я обіцяю собі приходити сюди так часто, як тільки зможу. Якщо я триматимусь якнайдалі, мені болітиме сильніше, ніж коли я буду пильнувати і щоразу розчаровуватися. Визнати його смерть означає визнати смерть не лише людини.

У таборах я сумувала за його фізичною присутністю і трималася за обіцянки майбутнього. Якщо я виживу сьогодні, завтра я буду вільна. Іронія свободи полягає в тому, як складно тепер знайти надію та мету. Тепер я маю прийняти як належне, що мій майбутній чоловік не знатиме моїх батьків. Якщо я колись матиму дітей, вони ніколи не матимуть бабусі та дідуся. Мені болить не лише моя власна втрата. Болить те, як вона відбивається на майбутньому. Те, як вона увічнюється в поколіннях. Мама давала мені настанови шукати чоловіка з високим чолом, бо це вказує на те, що він розумний. «Спостерігай, як він користується своєю хустинкою, — казала вона. — Переконайся, що він завжди має при собі чисту. Переконайся, що його черевики натерті». Її не буде на моєму весіллі. Вона ніколи не дізнається, ким я стану, кого оберу.

Клара тепер моя мама. Вона робить це з любові та природної вправності. Та з почуття провини. Її не було з нами в Аушвіці, вона не могла нас захистити. Вона захищатиме нас зараз. Клара готує. Годує мене з ложечки, наче немовля. Я люблю її, люблю її увагу, люблю її підтримку, турботу та все, що вона робить, аби ми почувалися в безпеці. Та водночас це здушує. Її ласка не залишає в кімнаті вільного повітря. Мені здається, вона потребує чогось натомість. Не вдячності чи визнання її заслуг. Щось приховане. Я відчуваю, що вона спрямовує на мене свою потребу мати мету. Причину існування. У піклуванні про мене вона знаходить виправдання тому, що над нею змилостивилися. Моя задача — бути достатньо здоровою, аби жити, і достатньо безпорадною, аби потребувати її. Заради цього я й вижила.

Уже кінець червня, а