Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

— А тепер летіти блискавкою, щоб твоя смерть, маленьке соболя, була не даремною, — сказала я. І саме в цей момент помітила, що в кімнаті я не сама.　

12

Хтось заховався за шторою. І то не дуже вправно. З-за неї виглядала частина плеча, одягненого в чорне.　

На мить я задумалася над тим, чи не втекти разом із соболиною шапочкою, ніби нічого не помітила.　

Але тут злодій вийшов зі своєї схованки й широко мені посміхнувся.　

Це був Трістан. І, поки я хапала ротом повітря, він тихо розсміявся.　

— Добре, що це ти, — сказав він. — А то я вже подумав, що це готельний злодій.　

Спринт із двору до номера у важезних чоботах і страх забрали в мене всі сили. Єдине, що я ще могла, це розгублено прошепотіти:　

— Прошу, скажи, що я помиляюся і ти не вдерся сюди!　

Та це, мабуть, найдурніше, що можна було сказати в такій ситуації.　

— Ну, я б не назвав це «вдертися», — сказав Трістан невимушеним тоном. — Вікно було відчинене. І я собі подумав, що це якраз добра нагода перевірити одну свою теорію. Але ти що тут робиш?　

— Я повинна цю соболеву… Що за теорію?　

Я взагалі не могла поскладати свої думки бодай у якийсь порядок. Що, заради Бога, робити, якщо ти заскочив гостя, який удерся в чужий номер, на гарячому? Що… допоможіть! Що б зробив Ісус? Що б зробила… панна Мюллер? Непомітно вийти в коридор і притишеним голосом гукнути: «Тримайте злодія»?　

Навіть коли злодій, можливо, зовсім не злодій, а той, хто все сприймає як розвагу, любить дряпатися по фасадах і зводити бідолашних практиканток із розуму?　

Мої дві хвилини добігали кінця. Я ніби у сповільненій зйомці чула, як спливали останні секунди. А в моїй голові роїлись якісь абсолютно безглузді думки, і я й далі витріщалася на Трістана.　

— Окей, — випалила я. — Я мушу віднести цю прокляту шапку, а ти зараз же звідси звалюєш, поки тебе не розстріляв охоронець. Через п’ять хвилин я чекатиму на тебе там, де ми вперше побачились. І якщо ти мені не поясниш нормально, що тут робив, я змушена буду повідомити про цей випадок.　

Не дочекавшись від Трістана ніякої реакції, я побігла геть. Можливо, це було не найправильніше, що я могла зробити, та в будь-якому разі краще, ніж далі просто безглуздо стояти й роздумувати, поки збігав час.　

Усе по черзі. Завжди все по черзі.　

Я захлопнула за собою двері, збігла сходами вниз через бальний зал і поспішила попри кімнату консьержа та рецепцію на площу перед готелем. Попри те що я за ці хвилини ніби постаріла, так виглядало, що мене тут ще ніхто не шукав. Дивним чином минуло всього лише три хвилини. Єгорови саме сіли в сани та зручно вмостилися під шерстяним покривалом.　

— Погляньте! — Роман Монфор вирвав шапку в мене з рук і простягнув її пані Єгоровій, легко вклонившись. — Ось вона — наша рятівниця. Тепер прекрасному вечору нічого не завадить.　

— Ви — золото, — проворкотіла пані Єгорова, і, хоч вона зверталася до Романа Монфора, я почувалася так, ніби сказали це мені. Я була золотом, яке, правда, саме дало втекти злодію з їхнього люксу.　

Маленька Даша отримала нарешті «правильну» шапочку, старий Стакі цмокнув язиком, і Вежді й Бежді рушили у свою останню на сьогодні прогулянку.　

Сонце вже повністю сховалося за вершинами гір, і вогонь факелів вичаровував на снігу таємничі тіні. З долини все ще чувся відгомін церковних дзвонів, змішуючись зі звуками дзвіночків на упряжі коней і захопленим дитячим сміхом Даші.　

— Чому ви досі стоїте тут і витрішки продаєте? — в’їдливо поцікавився Роман Монфор. — Ану, до роботи!　

Поки я силкувалась йому пояснити, що в мене вже давно закінчилася зміна, він пішов геть. Сам ти витрішки продаєш. Видно, дух Різдва його ще й не торкався.　

Витримавши інтервал, я подалася слідом.　

Ідучи по фойє, я спіймала на собі стурбований Бенів погляд:　

— Усе добре, Фанні?　

— Якнайкраще, — пробурмотіла я, не зупиняючись. — Я просто мушу ще швиденько…　

Якщо я не закінчу речення, Бен зробить це за мене. І це точно буде не: «…на третій поверх у кімнату з білизною, зустрітися там із Трістаном Брауном, який щойно вдерся в панорама-люкс». Можливо, він подумає, що мені потрібно в туалет.　

Коли я піднялася на третій поверх, Трістана ще не було. А що, як він взагалі не прийде? А що, як він просто стверджуватиме, що ніколи не був у люксі? А що, як його спіймав охоронець? А що, як він упав із фасаду? Може, не варто було казати п’ять хвилин — злізти вниз по фасаду будинку, попри освітлені вікна, забирало, певно, значно більше часу.　

Та ще до того, як я ледь не збожеволіла через питання типу «а що, як», двері відчинилися й увійшов Трістан.　

— Ох, як гарно! Тут оживають спогади… — промовив він, широко посміхаючись. — Тут ми вперше зустрілися — ти вийшла з он тої шафи і виглядала так мило у своїй уніформі покоївки і з цією зачіскою.　

Геть інша, ніж зараз, мокра від поту, у важезних чоботах, лижних штанах і куртці. Який вигляд мало моє волосся і що цей сонячний день зробив із моєю шкірою, я могла тільки здогадуватися, бо не бачила себе в дзеркалі від восьмої години ранку. Трістан, звісно ж, мав просто ідеальний вигляд — весь у чорному, зовсім не задиханий, жодної краплини поту на бронзовій шкірі.　

— Я це місце не з романтичних міркувань обирала, ти… — На жаль, мені не спадало на думку жодне лайливе слово англійською. — Дурень, — знесилено додала я німецькою. — І то тільки тому, що це перше, що спало мені в цьому поспіху на думку. Що ти шукав у кімнаті Смірнових? І не бреши мені, бо я відразу ж закричу.　

— Та добре. — Трістан поблажливо мені посміхнувся. — Може, підемо кудись інде? Де нас ніхто не підслухає?　

Я відчинила двері шафи й театральним рухом продемонструвала порожню середину:　

— Там нікого, бачиш? Тож давай, починай розповідати.　

— Окей, — сказав він. — Спершу скажу, що ці люди звуться не Смірнови, а Єгорови. — Він зробив невеличку паузу, щоб посміхнутися. — О, та я бачу, що ти вже це знаєш. Я впізнав їх ще вчора за вечерею. Як, мабуть, і кожен, хто за останні кілька тижнів хоча б раз розгортав якийсь журнал. Якщо хочеш знати, то Стелла Єгорова тішиться, коли її впізнають. Вона, либонь, не той тип жінок, що