Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Залишилися тільки Дон і Фія. Поки я витирала носа маленькій Фії (бідолашка мала дуже неприємний нежить, важко навіть усвідомити, як із такого маленького дівчачого носика може стільки всього виходити), Дон фотографував усе на свій мобільний.　

— Це ще навіщо? — розсерджено запитала я.　

— А, та це для мого архіву про тих, хто покинув школу, — сказав Дон. — Будь уважним у виборі професії. Окрім того, мені потрібен матеріал для фотопроекту «П’ятдесят видів шмарклів».　

Мені майже полегшало, коли він раптом став самим собою.　

— Ти міг би бути таким дотепним, якби не поводився так зверхньо, — сказала я.　

Одним порухом руки я забрала в нього телефон і видалила фотографії.　

— Вони вже все одно збереглися у «хмарі». — Дон лукаво усміхнувся. (Йому якось вдавалося при цьому дуже мило виглядати.) — Ти вже мала би знати, Фанні Функе з Ахіма біля Бремена, що зі мною краще не зв’язуватися. Ти ані хвилини не повинна відчувати, що в безпеці.　

А я і не відчувала. Тут ніхто не може почуватися безпечно, поки тато Дона має намір купити готель.　

— Я сьогодні за тобою дуже уважно спостерігала, і знаєш, що помітила? — повільно сказала я. — Маленького хлопчика, який просто веселився і зовсім не був противним. Можливо, ти забувся, а може, тобі вже й справді надокучило бути таким гівнюком.　

Дон на мить притих. Я побачила в його очах хвилю емоцій, які, правда, не змогла розпізнати. А тоді він схрестив руки на грудях і видав:　

— Надзвичайно прикро, що без атестата ти не зможеш вивчати психологію, Фанні Функе, 17 років, безнадійний випадок з Ахіма біля Бремена. — Він обернувся і намірився йти геть. — Та оскільки сьогодні Святвечір, я подарую тобі одну пораду: завжди оглядайся. Ти ніколи не знаєш, що може з тобою трапитися.　

Чудово, йому знову це вдалося.　

— Дякую, — пробурмотіла я. Сподіваюся, Санта поверне йому його шлунково-кишкову інфекцію назад.　

Я відвела маленьку Фію до дружини власника фармацевтичної компанії, яка єдина залишалася на лежаку, спостерігаючи за заходом сонця. І глибоко видихнула.　

Відтепер я вільна й попереду цілий вечір. Відпочинковий комплекс на Святвечір був закритий. Мабуть, тому, що після вишуканої святкової вечері на дванадцять страв гості могли хіба що вдоволено плюхнутися на ліжко. А тим часом більшість працівників ні хвилинки не відпочиватимуть. З вісімнадцятої години в барі гратиме піаніст — для всіх охочих поспівати різдвяні колядки з усього світу, а о двадцять першій годині Яромир має везти жменьку зголошених гостей до церкви в сусіднє село на месу. Бідолаха залюбки святкував би зараз зі своєю сім’єю в Чехії. П’єр запросив мене після закінчення зміни приєднатися до святкування з усіма іншими з кухні на нижньому поверсі. Та мені, чесно кажучи, було не до вечірки. Принаймні не зараз. А може, повернути до Пауля в пральню, заспівати з ним «Тиху ніч» і дізнатися, як у його виконанні звучатиме рядок «спочиває в тихім сні»? Можливо, і Бен зі своїм термосом зможе до нас приєднається. Ідея мені сподобалася.　

Але спочатку я довго й ретельно прийматиму душ — у Гортензії та компанії зміна на поверсі тривала до восьмої години — й одягну своє найгарніше вбрання. Ну справді святкових суконь я з собою не брала. Та в мене були шикарні, проте зручні чорні оксамитові штани, які я завжди одягаю до опери. І до них я візьму свій улюблений зелений светр. А ще, може, розпущу волосся.　

На жаль, моє перетворення довелося відкласти ще на трохи, тому що я випадково зустріла Бенового тата Романа. Він саме проводив сім’ю Єгорових на прогулянку саньми. Старий Стакі чекав напоготові з Вежді й Бежді й навіть уже запалив факели, закріплені в залізних тримачах на санях. Сонце майже зайшло. На зміну йому викотився місяць, а з долини, якщо прислухатися, долинали звуки церковних дзвонів. Мсьє Роше мав рацію — сутінки були найкращою порою для поїздки, а на Святвечір тим паче. Я б сама зараз із радістю загорнулась у шерстяне покривало — і нехай сани везуть мене по-вечірньому сонною природою.　

Та радісні передчуття Єгорових затьмарилися тим, що Віктор одягнув маленькій Даші не ту шапочку, яка б пасувала до її соболиної шубки. Судячи з театру, який влаштувала Стелла Єгорова через цей модний ляп, це була ще більша катастрофа, аніж втрата пляшечки парфумів напередодні. Вона ясно дала зрозуміти, що прогулянка не мала жодного змісту без соболиної шапочки, і жодні контраргументи чоловіка не могли змінити її думки.　

Тож Віктор Єгоров вирішив поступитися і принести шапку з номера, щоб нарешті припинити цю безглузду комедію. І саме в цей момент настав мій вихід, хоча я хотіла просто непомітно пройти повз них з опущеними очима.　

Роман Монфор схопив мене за руку й вигукнув:　

Та ні, мій любий, вам нікуди не потрібно йти. Умощуйтесь собі зручненько в санях зі своєю сім’єю, налийте собі келих шампанського, а моя працівниця збігає нагору до панорама-люксу і принесе юній леді шапочку.　

Він вирвав важкого ключа з руки Єгорова, простягнув мені й прошипів німецькою:　

У вас дві хвилини.　

Я невпевнено взяла ключ.　

Але ж я навіть поняття не маю, як виглядає та соболина шапочка, — пролепетала я.　

Та Роман Монфор вже заштовхав мене в обертові двері.　

Окей. Отже, дві хвилини. Можна встигнути, якщо порушити правило номер чотири панни Мюллер:

«Ніколи не бігти! Ми завжди з гідністю та при цьому швидко, непомітно і беззвучно ходимо коридорами». Ну добре, оскільки я й так не була в уніформі, то без докорів сумління могла порушити це правило. В утеплених чоботах все одно не вийде йти гідно, мовчу вже про бігти. У них ти мав вигляд реактивної качки. Та зараз я не мала часу зважати на це.　

Я не дивитимусь ні наліво, ні направо. Особливо наліво, бо там за стійкою рецепції був Бен.　

Найкоротший шлях до панорама-люксу лежав через фойє прямо в бальний зал. На великій швидкості я перетнула його, добігла до сцени, звідти сходами на другий поверх, які виходили в коридор перед панорама-люксом. Я ледве дихала, моє серце билося як скажене, та відстань я подолала менш ніж за хвилину. Одначе тепер втрачала безцінні секунди, бо ніяк не могла втрапити ключем у замок. Та щойно я увійшла й увімкнула світло, то відразу побачила соболеву шапочку — на ліжку. Вона, без сумніву, була з хутра і така ж строкато-коричнева, як і шубка на Даші. Хоч у чомусь пощастило.　

Я полегшено кинулася