Читати книгу - "Сестри крові"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Капітан підійшов до мене й похвалив мій удар шпагою, додавши, що нічого схожого ще не бачив, та почав розпитувати, хто був моїм учителем.
— Його вже нема на світі, — відповіла я.
— О, то вам треба мати своїх учнів, — сказав він. — Було б несправедливо, щоб таке вміння пропало.
— Я подумаю над цим.
— Можна поглянути на вашу шпагу?
Я подала йому її, і він став прицмокувати, милуючись пласким двосічним лезом та руків’ям, увінчаним головою лева, з якої випиналися очі. Іспанці теж зацікавлено наблизилися і жваво загомоніли. Капітан натиснув на очі лева, і обабіч леза вистрілили з ґарди два маленьких тонких кинджали.
— О! — захоплено вигукнув він і пояснив іспанцям: — Це щоб упіймати між них лезо суперника, різко крутнути й вирвати з рук або зламати. Прекрасна робота. Наша толедська сталь.
І тут товариш Алонса скрикнув:
— Ви були в Дюнкерку, щоб мене чорти дерли! Ви зламали мою шпагу отаким робом! Que te parta un rayo![33]
— Що? — спокійним тоном перепитала я. — Ви теж хочете двобою?
Він відразу здувся і зашварґотів з товаришами, щось їм знервовано тлумачачи.
— Досить, — сказав капітан, повертаючи мені шпагу. — Війні кінець. Був, не був. Усе вже позаду.
За кілька хвилин, коли я стояла на півбакові й дивилася, як корабель розтинає хвилі, мене пойняло нестримне бажання вдихнути цього свіжого прохолодного вітру на повні груди. І я це зробила. Але враз закашлялася, а коли відняла долоню від вуст, то побачила, що вона всіяна червоними цятками. Невідь-чому я стала їх рахувати.
— Вісімнадцять, — почула я голос за спиною і стиснула долоню в кулак.
Ульріх. Він наблизився геть нечутно. Я дивилася на нього все ще наляканими стривоженими очима. Він узяв мою руку, розтиснув і витер її своєю батистовою хустинкою. Гм, чому не злизав? — розсміялася я в душі. Але не видала ані звуку — він дивився на мене такими добрими лагідними очима, що це було б принаймні невиховано. Надто, що мені хотілося заплакати.
— Нам нема чого критися одне перед одним, — промовив він. — Ви знаєте, хто я. Я знаю, хто ви. Хочу сказати, що вражений вашою майстерністю. Я навіть запереживав, що ви таки не встигнете відскочити від його шпаги. А з’ясувалося, що то була така ваша хитрість. Ґратулюю. А, до речі, я міг би вирішити вашу проблему.
— Яку саме?
Мене кольнули його слова, і я вся напружилася.
— Я про вашу хворість. Якщо ви дасте згоду, від неї не залишиться й сліду.
Тут я не стрималася і розсміялася, хоч і крізь сльози.
— Ви не повірите, вчора мені вже робили подібну пропозицію.
— Ах, Франц! — усміхнувся він. — Всюдисущий Франц. І як я здогадуюсь, ви йому відмовили. Так-так, Пекло нікого не манить. А от вічність... це щось зовсім інше. Юліано, я хочу називати вас лише так. Я подарую вам вічність. Я покажу вам дивні міста, я обсиплю вас найкоштовнішими скарбами, ви буде жити, як королева. І разом зі мною крокувати по сторіччях. Хіба вам не цікаво, що буде через двісті чи триста років? Як виглядатиме світ. Які будуть люди.
— Чому ж — дуже цікаво, — промовила я своїм голосом так тихо, щоб ніхто мене більше не чув. — Але це ж так нудно — жити сотні років.
— Це краще, ніж два чи три. Не хочеться вас втратити.
— Ви ще мене не здобули, а вже говорите про втрату.
— Я готовий вас добувати повсякчас.
— Навіщо вам я? Ваша надприродна врода здатна спокусити будь-кого. Ви можете міняти коханок як хустинки. А ви хочете жити сотні років з однією і тією ж особою? Не смішіть мене, Ульріху. Краще почитайте свої вірші.
— Будь ласка, — вклонився він мені й гарно поставленим голосом продекламував:
З садів дитинства вигнаний давно,
В садах розпусти квіти доглядаю,
Плекаю виноград, терпке вино
Своєю кров’ю розбавляю.
В моїх садах холодні ріки,
З яких ніхто не п’є води.
Лише прочани і каліки
Приходять у мої сади.
Кого і що вони шукають?
Хіба щось можна тут знайти?
В моїх садах лише вмирають
В м’яких обіймах темноти.
Їх покриває листя зжовкле,
А потім снігу сон важкий.
В моїх садах давно замовкли
Застигли на гілках пташки.
Тікайте всі, кого дорога
В сади туманні завела.
Лише мені дано у Бога
Благати долі і тепла.
— О, ви навіть Бога згадали. Ще скажіть, що ви правовірний католик.
— Ні, я протестант.
— І молитеся Богу?
— Бог усе бачить. Колись Він зрозуміє, що чинить несправедливо, зніме з нас
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри крові», після закриття браузера.